Коханці Юстиції

Трагедія полягала в тому, що юна панна Амалія рішуче відкинула його почуття. Вийшовши з в’язниці, Немирич освідчився їй листовно, пропонуючи стати його шлюбною дружиною. До листа він додав свій шедевральний акросонет «Амалія Неборака». Однак дівчина в доволі різкій формі відповіла, що ніколи й не подумає виходити заміж за такого розбишаку й розпусника, що вона прецінь походить із шанованої порядної родини, гідність якої катастрофічно впала би в очах цілого Львова від такого ганебного альянсу. До того ж вона давно і вірно кохає свого нареченого різничука Пйотруся за те, що він кучерявий, веселий на вдачу і як ніхто туго вміє начиняти кашею кров’яні кишки. Наступного ж вечора Самійло Немирич, перестрівши того різникового Пйотруся на Кульпаркові, і згадані кишки з нього випустив. Але це не допомогло — до кінця днів своїх Амалія ходила в жалобі, зберігаючи вірність нареченому і продівувавши на його честь усе своє довжелезне 93-річне життя.

Поступово доходячи висновку про марнотність усіх зусиль і намагань щось поліпшити в цьому безглуздому світі, Самійло Немирич зробився бездіяльним і замкнутим. Здавалося, він зрозумів кілька простих і невтішних речей. Караючи багатіїв і заволодіваючи їхніми добрами, він тільки перерозподіляв їх. Але це не рятувало нужденних від нужди, голодних від голоду. Жінки віддавались йому багато й охоче, але не тому, що кохали за розум і серце, а тому, що переважно він їх удовольняв. Його наукових та мистецьких праць сучасники загалом не розуміли, і їх найчастіше спалювали — чи то за вказівкою інквізиції, а чи московського царя. Його блискуче виконані артистичні злочини викликали тільки черговий осуд, нерозуміння, чергову інфамію чи баніцію, черговий вирок суду і строк ув’язнення. Вони ніколи не ставали об’єктом неупере-дженого професійного коментування, поважного естетичного тлумачення і прискіпливої моральної обсервації, чого так прагнув нещасний Самійло. Йому довелося до решти випити гірку чашу трагізму всіх великих: невідповідність епосі, в яку закинуло їх Провидіння.