Дохристиянські вірування українського народу

Хреститися на схід сонця міцно увійшло в вірування багатьох народів. Напр.: «Перехрестився на схід сонця» (І. Багряний: «Тигролови» І. 157). «Ізольда обернула обличчя на схід і помолилась Богу» («Тристан і Ізольда», переклад М. Рильського, ст. 140). «Чинячи Намаз (Молитву), татари обличчям повертаються на схід (Н. Рибак: Переяславська Рада, ст. 227, вид. 1948 р.).

Старовірський Збірник XVIII ст. (з моєї бібліотеки) на л. 46 подає: «Аще ли чернець на востокь помочится — (йому кара) поклоновъ 300 і 6, дней і нощей». Це подається як Правило 7-ме Анкирського Собора 314–315 років, але в офіційному Збірникові цього Правила нема.

В весільному ритуалі сонце й тепер грає помітну ролю, бо й сам цей обряд тісно зв'язаний з соняшним культом. У весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок, а фігурками сонця й місяця, «шишками», оздоблюють коровай. Молода, запрошуючи гостей на весілля, йде «посолонь», в напрямі сонця (пор. обходження Церкви також «посолонь», по сонцю, як було вдавнину). Можливо, що й персні в весільному обряді зв'язані з сонцем, — синонім тепла та плодовитости, а не фаллічности, як дехто вияснює (Вовк: Студії, 269). Так само в весільному ритуалі шанується й місяця: місяць і вечерова зоря — це символ молодого та молодої.

Вдавнину сонцеві приносили жертву, про що розповім далі, ст. 161–172.

Комети завжди віщують нещастя, і люди боялися їх з найдавнішого часу, про що в Літописах маємо багато записів. Так, Іпатіїв Літопис під 1265 р. розповідає: «Явися звізда на востоці хвостатая, образом страшним, іспущающе от себе лучі великі. От видіння же сед звізди страх обья вся чоловіки і ужасть. Хитреці же, смотрівше, тако рекоша: Мятежь велик будеть в земли. Но Бог спасе Своєю Волею, і не бисть ничтоже».

Так само й криваві зорі — лиховісна ознака, як про це свідчить «Слово о полку Ігореві». В Іпатієвому Літопису під 1102 р. читаємо: «Бисть пламеньє на Небеси, місяця генваря 29, — аки пожарная зоря, і бисть тако світ всю нощь, аки от луни полни сзітящеся».

По небесних світилах часто гадали, і взагалі вони реагують на події на землі; пор. у «Слові о полку Ігореві»: «Другого дня вельми рано кривавії зорі світ повідають».

Сонце — святе й праведне, тому не можна дразнити його злими подіями. І нечиста сила діє звичайно вночі, коли нема сонця. Сонце не терпить крови, і карає вбивця, коли він проллє кров на його виду. Взагалі сонце не повинно бачити крови: «Людська крівця не водиця, розливати не годиться», — каже приповідка.

У нас є багато стародавніх легендарних оповідань, що невинно пролита кров, та ще за сонця, кличе собі в свідки щобудь, те, що було під час убивства, і забиті виявляють про злочин цими речами. Напр. часті оповідання про чудесну дудку з калини, що виросла на могилі забитого й видає вбивця; це світовий мотив. Рудченко наводить казку І ч. 79, де за свідка стає перекотиполе, і Квітка-Ос-нов'яненко обробив це в новелу «Перекотиполе». Часом невинно вбиті дають знати при допомозі своїх речей, позоставлених удома: вони міняються, або покриваються кров'ю.

Із усіх чотирьох сторін землі найбільше шанується Схід, — сторона де сонце сходить, сторона, куди всі моляться.

Про небесні світила в українській фразеології позосталося багато антропоморфічного, а це вказує на наші стародавні вірування, напр.: сонце сходить, народився місяць, дивляться зорі й т. ін.