Дохристиянські вірування українського народу

Перше віра була в конкретні предмети, — це конкретний антропоморфізм, а пізніш розвинулася й віра в саму ідею цих предметів, в їх духа. Звичайно, поділити дохристиянські вірування нашого народу на якісь точні часові доби майже неможливо, бо підставового для цього матеріялу не маємо.

Але все вказує, що об'єктом релігійного пошанування в нас, як і в слов'ян взагалі, було все сильніше від людини в довкільній природі, все, від чого людина залежала в своєму щоденному житті, а найперше в житті господарському: небесні світила, цебто сонце, місяць і зорі, природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря, а також світи рослинний, звіринний, мінеральний і ін.

Наш Початковий Літопис часто подає про поганське життя наших предків. Напр.: Князь Володимир запровадив у Києві ідолів, «і оскверняху Землю требами, і осквернися требами Земля Русская» (Іпат. Літ. під 980 р. ст. 52). В І Новгородському Літописові, в оповіданні про Кия, Щека й Хорива, про полян подається: «Бяху же погане, жруще (приносячи жертви) озером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), якоже прочии погани». Те саме подає і Лаврентіїв Літопис під 986 роком: «По дьяволю наученю ови рощениєм, кладязем і рікам жряху».

Наші давні пам'ятки нерідко вказують, чому саме поклонялися слов'янські племена взагалі, або й ми. Так, письменник другої половини ХІІ-го віку Єпископ Кирило Турівський (і по 1182 р.) у своїй проповіді на Фомину неділю радіє, що його вірні по прийнятті Християнства не будуть уже звати богами «стихіа, ні солнце, ні огнь, ні істочници, ні древеса», — це перераховання того, чому за його часу ще поклонялись. В апокрифічному творі «Хожденіє Богородици по мукам» XII віку читаємо, що в пеклі на першому місці мучаться безбожники, що не вірували в правдивого Бога, а те, що нам Бог «на роботу сотворив, то они все боги прозваша: солнце і місяць, землю і воду, звірі і гади». Давнє Слово Св. Кирила «О злых духах», список XV віку, подає: «Не нарицайте себі бога на землі, ні в ріках, ні в студенцах (криницях), ні в птицах, ні на воздусі, ні в солнці, ні в луні (місяці), ні в камені».

Цікаво, що навіть у XVI віці, року 1534-го Архиєпископ Новгородський Макарій пише до царя Івана Грозного, що його паства «обичая держахуся от древних прародителей. Суть же скверниє молбища їх ліс, і каменіє, і ріки, і блата, істочники, і гори, і холми, сонце, і місяц, і звізди, і озера, і просто ріщи — всей тварі поклоняхуся, яко Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, овци, і всяк скот, птиц».[5] Не наше життя він описує, але певне трохи близьке й нам.

Аналіз сучасних простонародних вірувань показує, що багато з того, що було вдавнину, позосталося й тепер, при Християнстві, тільки підчищене ним. Ці давні вірування були для людини її філософською системою, і давали їй можливість розуміти довкільний світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духа.

На саму істоту поганства вже вдавнину було два головних погляди. За одним поглядом божки — це біси, і це диявол нахиляє людей до поганства. А коли божки — то біси, то невільно навіть імен їх згадувати, бо так навчало Святе Письмо: «Не згадуйте ймення їхніх богів» (Іс. Нав. 23. 7), «Я їхніх імен не носитиму в устах своїх» (Пс. 15. 4). Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували імена наших дохристиянських божків, і взагалі нічого докладніше про них не писали. «Слова» (проповіді) не раз твердять, що про поганство «ерам» і говорити.[6] Акад. А. Шахматов твердить, що в нашому найдавнішому Літопису спочатку не було імен давніх божків, — їх названо пізніше,[7] коли з ними розпочалася вже сильніша боротьба.

Другий погляд на поганство зовсім інший. Божки — це тільки ідоли, це ніщо (пор. 1 Кор. 10. 19), а саме поганство люди виявляють у тому, що вірять у природу, в саму твар (твориво), а не в Творця, і служать цій тварі (пор. Рим. 1. 21–32). І так навчали й Отці Церкви. Правда, обидва ці головні погляди на поганство взяті з Святого Письма. При цьому другому погляді можна вже було називати божків по іменах.

А що робити з ідолами та взагалі з поганством, наші давні книжники добре знали, бо Книга Повторення Закону виразно навчала про це: «Жертівники їхні порозбивайте, а їхні стовпи поламайте, святі дерева їхні постинайте, а бовванів їхніх попаліте в вогні» (7. 5, 12. 2–3). Так, власне, й робили в нас зараз по прийнятті Християнства.

У «Слові о полку Ігореві» 1187-го року проведений ще один погляд на наших давніх божків: це не біси, не ідоли, але наші предки, люди — їхні онуки: «Погибашеть жизнь Дажьбожа внука», «Встала Обида в силах Дажьбожа внука», «Бояне, Велесов внуче». Це для нас дуже важливе: давні боги не біси, і злилися вже з нами, як наші предки. Взагалі, в «Слові» ані єдиним слівцем не ображено наших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин.