Щоденник війни зі свиньми
- Автор: Биой Касарес Адольфо
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-542-1
- Переводчик: Анна Вовченко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Щоденник війни зі свиньми». Краткое содержание книги:
Роман Адольфо Бйой Касареса, одного з найважливіших письменників іспано-американської літератури, близького Борхесового друга та співавтора, — це історія війни між молодими та літніми людьми. Це ключ до розуміння, чим може бути сучасна спільнота, де межу між правом, насиллям і самознищенням можна переступити за один крок.
Хлопці грали ще хвилин зо двадцять. Щоб догодити долі, Відаль удавався до найпевніших засобів: покірно чекав і приймав усе щонайпогідніше. Демонструвати впертість тут не випадало. Розумний гравець знає, що доля прихильна до тих, хто слідує за нею, а не йде насупроти. Як тут виграєш, коли не лягає карта, ще й із такими партнерами? Програвши вп’яте, Відаль заявив:
— Сеньйори, настав час зніматися з табору!
Хлопці підрахували очки й розділили гроші. Данте сплатив свою частку, та хоч він наполягав, друзі відхилили його внесок. Щойно Данте поклав гроші в кишеню, решта весело, навперебій заговорили, жартома дорікаючи йому скупістю:
— Я скажу, що його не знаю, — мовив Аревало.
— Ну не можна ж так, — запротестував Джимі.
Жваво базікаючи, друзі вийшли на вулицю, та від раптового холоду нараз умовкли. Блідавий туман сочився мрякою й огортав ліхтарі білими ореолами.
— Але й вогко, до кісток пробирає! — озвався чийсь голос.
— Я ж казав — у горлі дере! — ваговито підсумував Рей. Хтось і справді закашлявся. Друзі пройшли вулицею Кабельйо у напрямку Паунеро та Бульнес.
— Ну й вечір, — мовив Нестор.
— Ще, може, й дощ піде, — зі звичною іронією в голосі докинув Аревало.
— А якої ви заспіваєте, коли потім похолоднішає? — ущипливо відповів Данте, і всі засміялися.
— Бр-р, — резюмував Джимі-Церемоніймейстер.
Спілкування — найкращі ліки проти мук старості та немочі. На доказ цього нехай будуть слова котрогось із хлопців: мовляв, попри кепську погоду всі були веселі й бадьорі — із жартами та сміхом вели жвавий діалог глухих. Картярі-щасливчики обговорювали недавню гру, решта відбивалися скупими репліками про погоду.
— Розважаємося, як хлопчаки. Та ми ж завжди ними будемо! Чому цього не розуміють молоді? — заговорив Аревало немов сам до себе. Він умів оцінити збоку будь-яку ситуацію, навіть ту, в якій сам брав участь.
Вони так захопилися розмовою, що спершу й не звернули уваги на галас, який долинав із провулка Ель-Ласо. Та раптом спинилися, налякані криками, і завважили гурт людей, що нетерпляче поглядали в бік провулка.
— Собаку вбивають, — припустив Данте.
— Обережно, — застеріг Відаль. — Раптом він скажений.
— Там, напевно, щури, — докинув Рей.
У тому місці завжди роїлися незліченні коти, собаки та щури, позаяк торговці з невеличкого ринку на розі лишали там гори сміття й недоїдків. Цікавість сильніша за страх, отож друзі приступили ближче на кілька метрів.
Спершу до них долинув невиразний галас, потім — лайка, скрики, звуки ударів, брязкіт заліза та жерсті й важкі віддихи. Коло білуватого ліхтарного світла вихоплювало з мороку силуети юнаків, озброєних палицями й залізними прутами; юнаків, що підстрибували й тюгукали, оскаженіло забиваючи когось, хто скрутився, неспроможний підвестися, між смітників і куп непотребу. Відаль бачив їхні розлючені, ще зовсім молоді обличчя, сп’янілі відчуттям власної зверхності.
— Це ж дон Мануель, газетяр, — стиха озвався Аревало.
Відаль розгледів, що бідолашний старий стоїть на колінах, зігнувшись і затуляючи скривавленими руками розбиту голову, яку намагався сховати у смітнику.
— Треба щось робити, — нечутно вигукнув Відаль. — Вони ж його вб’ють!
— Тихо, — звелів Джимі. — Не привертай уваги.
— Мусимо втрутитися. Вони його вб’ють, — правив своєї Відаль, під’юджений байдужістю друзів.
— Він уже мертвий, — флегматично мовив Аревало.
— За що? — вражено запитав дон Ісідро.
— Цить, — прошипів йому на вухо стривожений Джимі.
Потім він, напевне, пішов геть. Шукаючи його, Відаль натрапив на парочку, що осудливо споглядала вбивство. Хлопець в окулярах, із книжками під пахвою, цілком пристойна з вигляду дівчина. Сподіваючись на моральну підтримку, яку він часто мав од незнайомих людей на вулиці, Відаль промовив:
— Яка жорстокість!
Дівчина відкрила сумочку, витягла окуляри з круглими скельцями та поволі наділа їх. Обоє звернули до Відаля бридливі погляди й зухвало втупилися в нього з-поза окулярів.