Між двох орлів

– Даремно ти так з ним, Демцю, – зітхнула Марічка, коли син випхав нахабу з двору та зачинив за ним хвіртку. – Він тепер ще дужче лютуватиме.

– Поскаржимося на нього полковникові, – запропонував Демко. – Має ж полковник пам’ятати заслуги мого батька і не допустити, щоб ця мерзота нас грабувала! Нехай він візьме мене служити у полк…

– Я не хочу, щоб ти служив, і ми з тобою вже обговорювали це! – нервово крикнула Марія, підхопила кинуту на землю рибу та пішла у кухню, щоб уникнути суперечки, яка ось-ось мала б початися. Демкові дуже хотілося піти батьковим слідом, а мати робила все, щоб цьому завадити. Після загибелі чоловіка в душі Марічки оселився вічний страх втратити ще й старшого сина, якщо той стане козаком.

Демко люто окинув обійстя поглядом і побачив Омелька, який так зручно примостився в тіні хати, що не одразу його й помітиш, і безмовно спостерігав за цією сценою. Омелько був одним з підсусідків8 покійного Гориченка, але тепер став майже членом родини – він єдиний з усіх нахлібників Василя не полишив його удову з малолітніми дітьми і допомагав, чим міг. Щоправда, Омелькові все одно нікуди було подітися – родичів він не мав, та ще й після поранення кульгав на ногу. Але ці сумні обставини міцно сплелися з відданістю покійному хазяїну, тому він залишився жити у його вдови.

– А ти чого мовчав? Чому не вступився за маму та дозволив цій погані її принижувати? – накинувся Демко на чоловіка, щоб розігнати досаду.

– Пані не веліла втручатися, – незворушно відповів Омелько, анітрохи не ображаючись на хлопця, бо знав, чого той біситься, і розрядив свій пістоль.

Демко усміхнувся – він знав, що кульгавість не заважає Омелькові влучно стріляти. Ось і зараз чоловік недаремно тримав пістоль у руці, бо вже не раз мусив вгамовувати нахабу Соломку.

Олеся, яка мовчки спостерігала за цими чварами, підійшла до насупленого Демка та обережно поклала руку йому на плече.

– Не журися! Ходімо я намажу тобі обличчя сметаною, щоб не пекло, – запропонувала дівчина, шкодуючи брата – він завжди довіряв їй свої найпотаємніші мрії. Так само як і мати часто ділилася з дочкою своїми турботами та переживаннями. Тому Олеся відмінно знала: мати прагне втримати старшого сина вдома, а Демкові дуже хочеться пригод.

– Угу. І буду біленький, як панночка, – буркнув Демко, а потім хихикнув та обняв сестру. Левко одразу ж підбіг до старших, вліз між ними, вимагаючи, щоб і його обійняли.

Увечері Марічка в задумі сиділа на призьбі, хмуро дивлячись у ясне небо, де ще полум’яніла заграва травневого заходу, коли з хати вийшла Олеся, присіла поруч та пригорнулася до неї. Марія рвучко обняла доньку, поцілувала в маківку.

– Що тебе мучить, мамо? – обережно запитала Олеся.

– Не знаю, як і пояснити, доню. Якесь недобре передчуття, що Соломка щось утне, щоб відібрати наш млин.