Гордівниця Злата

Кожен, хто заходив до магазину, радий був перемовитися слівцем з дівчинкою. До неї йшли з радощами й з тугою.

— Злато, допоможи вишити блузку. Ні в кого стьожки не виходять такими рівними, як у тебе, — просила подружка Поліна.

— Злато, чи не посидиш з моїми розбишаками? Я до рідні в гості зібралась, а вони тільки тебе й слухаються, — запрошувала сусідка.

— Злато, поясни задачку, у мене ніяк не виходить, — приходив сусідський хлопчик Іванко.

Минали роки. Цілісінький день Злата крутилась як дзиґа. Усмішка ні на хвилину не сходила з обличчя дівчини. Для кожного завжди у неї знаходилося добре слово, і все одразу йшло на лад. Характер Злата мала золотий, але росла вона напрочуд негарною: худа, сутулувата, ніс у рудому ластовинні, волосся ріденьке й тьмяне, наче пріла солома. Люди любили дівчину за добре серце й веселу вдачу та намагались не помічати вад зовнішності, а сама вона ніколи не замислювалася над цим. Але ось настав день, який все змінив.

Під Святий Вечір на танцях зібралося багато молоді. На свято з сусіднього містечка завітали гості. Усі веселилися до пізньої ночі. Найкращим танцюристом виявився заїжджий хлопець на ім’я Степан. Кучерявий і ставний, він припав до вподоби багатьом дівчатам, але з-поміж усіх він обрав подружку Злати, красуню Поліну. Злата, як завжди, самотньо стояла осторонь, дивлячись на танцюючі пари. Помітивши дівчину, Степан насмішливо запитав у Поліни:

— Що це за опудало стіну підпирає?

— Зовсім не опудало, — заступилася за подругу Поліна. — Це дочка бакалійника Злата. Шкода, що для неї ніколи кавалера не знаходиться.

— Зараз знайдемо, — хитро підморгнувши, засміявся Степан.

Він про щось пошептався зі своїми дружками, і ті наввипередки почали запрошувати Злату. Зашарівшись, не пам’ятаючи себе від щастя, дівчина кружляла в танці.

Саме у розпал свята Степан зупинив музику й запропонував обрати королеву вечора. Усі підтримали замір. Хтось запропонував на королеву Поліну.

Аж тут Степан несподівано сказав:

— Оголосімо королевою Злату.

Дружки його схвально прийняли пропозицію, та й місцеві хлопці та дівчата були не проти. Усі любили Злату за доброту й лагідну вдачу. Зніяковіла й щаслива, Злата вийшла на середину покою.

— Тепер черга за королем, та щоб красою й поведінкою був до пари королеві. Чи є такий? — крикнув Степан.

— Є! Ось він, саме прийшов! — загиготіли його дружки й вивели на середину кімнати бородатого козла. На рогах у нього теліпалася блазнівська паперова корона. Козел перелякано витріщив очі й мотав головою.

Златі до горла підступив задушливий клубок. Як була, в легенькій кофтинці, вона вискочила на вулицю і, не помічаючи морозу, кинулася до хати. Тієї ночі вона не змогла заснути. У її вухах лунав регіт Степана та його приятелів: «Козлина королева! Козлина королева!».

Ніколи ще дівчина не чекала хрещеної з таким нетерпінням. Щойно фея з’явилася на порозі, Злата кинулася до неї з мольбою.