Останній ельф

— Так, є.

Пауза, тоді ще одне дивне зітхання. Розмова з людьми — справжня мука, казала бабуся.

— І яка ж ця скорочена форма?

— Йоршкрунскваркхейолс.

— А, ясно, — сказала людина втомлено. — Я називатиму тебе Йорш, — підсумувала вона.

А тоді знову похитала головою.

— Мабуть, у попередньому житті я скоїла якийсь великий гріх, і тепер його спокутую, — пробурмотіла вона собі під ніс.

У цих словах принаймні вже був якийсь сенс. Ось чому вона така дурна й безтямна: стільки питань просто для того, щоб взнати його ім’я! Та лишатися самому в цій затопленій водою долині — то була надто жахлива перспектива. Та й вовняна хустка ще трохи гріла його, доки зовсім не намокла.

— Мене звати Сайра, — сказала жінка.

Йорш поспішив за нею. Йому було приємно, що вона відрекомендувалася.

— А собаку як звати? — запитав він.

— Ніяк не звати, — відказала жінка. — Просто пес. Це коротке слово, його не треба довго пригадувати.

Малому видалося дуже сумним, що якась істота лишається без імені, із самою тільки загальною назвою, як-от дерево чи стілець, — але він уже знав про непередбачувану дратівливість жінки й вирішив тримати свої міркування при собі.

У кожному разі, він не залишить це створіння безіменним. Він дасть йому ім’я у своїй голові. Треба тільки бути обережним: ім’я дають не просто так. Ім’я — це ім’я. Це велика відповідальність.

Дощ усе не вщухав.

Вони поволі брели по кісточки в багнюці.

У жінки були довші ноги, ніж у нього. Щоб не відставати, Йоршкрунскваркйолнерстрінк мусив раз у раз підбігати. Він уже майже зовсім не боявся пса й іноді навіть відважувався спертися на нього, щоб легше було йти. Пес був не проти.

— Ти мати ще оту жовту штуку із зернами, щоб їсти? — несміливо поцікавився малий.

— Я маю ще один качан кукурудзи, але треба лишити його на вечір.

— Якщо ми вмирати тут у грязюці ще вдень, хто буде їсти кукурудза?

— Голодний? Хочеш їсти?

— Так, я хотіти… хочу їсти.

— Молодець, ти швидко вчишся. Якщо з’їмо кукурудзу просто зараз, увечері буде дуже тяжко без ріски в роті.

— Може, світові прийде кінець іще до вечора. Може, і нам кінець.

«Може, мені прийде кінець ще до вечора», — додав він подумки.

— Цить і вперед. Будеш багато говорити — захекаєшся.

— Я вміти, ні, я вмів… гм-м-м, ні, я вмію робити дві речі нараз: іти й говорити про кукурудза. Так навіть легше йти, коли говорити.

— Цить, — повторила жінка. Голос її змінився.

— Але…

— Цить, — просичала жінка. Вона присіла навпочіпки коло маленького ельфа, щоб не бути такою високою й щоб її було менше видно. Пес загарчав. Вона щось безупинно видивлялася в заростях тростини й мочарах, поміж яких пролягала їхня стежка.