Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Діду, перестаньте, — прошу.
— …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
— Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.
— Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад…
Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.
Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку.
По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі — і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою — видно, трактористи стару солому палять.
Іду садом на край кутка, до провалля, і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. То — Соня. Жде… Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає…
— Соню, — белькочу шепеляво й противно, — це ти?
— Ні, це не я, — озивається вона і потихеньку сміється. — Це — мара…
Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.
— Ходім я тобі сніг покажу, — туркоче на вухо. — Там, у проваллі.
Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У проваллі справді пахне талиною, — як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.
— Бач: крига, — каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє підборіддя гарячими губами. — А що, а ти не вірив…
У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться…
«А що, — думаю, — як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…» — і шия перестає гнутися, дубіє.
А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що… Ні. Нехай краще другим разом.
Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:
— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
— Ого, коли б ні! — вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом.
— Пусти! Силач…
— Підсковзнувся, — мимрю, — хіба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима з’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються… Може, вони ото й правду казали, що — кислички…
Згадка про діда робить і мене сміливішим.
— Ну, — кажу, — раз так, то що ж…
Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ногами в кручу, деруся на гору.
— Миколко, а я? — жалібно шепоче Соня.
І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
— Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький… — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. — Ходім уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там біліє сніг.
— От чудно, — каже Соня, зітхаючи, — кругом садки цвітуть, а там — сніг…
— Туди сонце не достає, — пояснюю. — Та ще й землею був прикиданий. Тепер він розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.
— Ти не змерз? — питає.
Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
— Та н-наче ні…
У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.
— От якби мені отаке намисто, — каже Соня, — зроду б не знімала…
— Купимо, — обіцяю впевнено. — Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
— А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!
Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором’язливий шепіт: