Сага про Форсайтів

Потім з безмежним полегшенням він побачив, що дівчина пішла назад до будинку. Що він може дати їй, щоб відшкодувати цю поразку? Перли, подорожі, коней, інших юнаків — все, що вона забажає, аби тільки він міг забути цю юну постать, що стоїть самотня над річкою. Ну от! Знову вона поставила ту саму платівку! Справжня манія! З будинку знову долинало безглузде тринькання. Так ніби Флер промовляла: «Мені потрібен який-небудь стимул, а то я помру!» Сомс невиразно розумів її. Ну що ж, якщо цей бренькіт помагає їй, то хай бренькає хоч і всю ніч! І крадькома повернувшись через садок, Сомс зійшов на веранду. Хоч він мав намір зайти у вітальню і поговорити з дочкою, проте вагався, не знаючи, що сказати, і намагався пригадати, що відчуваєш, коли не пощастило в коханні. Йому слід було б знати, слід було б пригадати, але він не міг! Все забулося, збереглась тільки згадка, що було нестерпно боляче. Марно напружуючи пам'ять, Сомс стояв, витираючи хусточкою руки й губи, які були зовсім сухі. Витягнувши шию, він міг бачити Флер, що стояла спиною до піаноли, яка й досі грала той самий мотив; її руки були схрещені на грудях, вона пихкала сигаретою, і дим застилав її обличчя. Його вираз був для Сомса зовсім чужий: блискучі очі втупилися в простір, і все воно палахкотіло гнівом і зневагою. Разів зо два він помічав такий вираз у Аннет. Обличчя надто жваве, надто виразне, в цю мить воно належало не його дочці, а зовсім чужій людині. І він не зважився зайти, усвідомивши, що будь-яка спроба втішити її буде марна. Сомс сів на веранді в затіненому куточку.

Жорстоко пожартувала з нього доля! Немезіда! Той давній нещасливий шлюб! І за які, о боже, гріхи? Хіба він міг знати тоді, коли йому так шалено хотілося володіти Айріні і вона згодилася стати його дружиною, що вона ніколи не кохатиме його? Мелодія скінчилася, знову почалась і знову скінчилась, а Сомс усе сидів у затінку й чекав, сам не знаючи чого. Недокурок сигарети, який Флер викинула у вікно, упав на траву; Сомс дивився, як він жевріє, догоряючи. Місяць виплив з-за тополь на безкраї простори неба і залив садок своїм примарним сяйвом. Безрадісне світло, загадкове, далеке, схоже на красу тієї жінки, що ніколи не кохала його, вбрало немезії і левкої в неземні шати. Квіти! А його квітка така нещаслива! Ох, чому щастя — не облігації внутрішньої позики, чому його не можна перетворити в консолі, застрахувати від зниження?