Сага про Форсайтів

Коли він подзвонив, двері відчинила покоївка.

— Скажіть: містер Форсайт у вельми нагальній справі.

Якщо Айріні зрозуміє, хто прийшов, дуже можливо, що вона не схоче бачити його. «Хай йому біс!— подумав він, набираючись рішучості з наближенням сутички.— І треба ж було мені вплутатися в це безглузде діло!»

Покоївка повернулася.

— Джентльмена просять викласти свою справу.

— Скажіть, що вона стосується містера Джона,— відповів Сомс.

І знову він лишився сам у холі з басейном сіро-білого мармуру посередині,— задум її першого коханця. Ох, яка вона погана жінка: любила двох чоловіків, а його не любила! Він не повинен забувати про це, коли знову зустрінеться з нею віч-на-віч. І зненацька він побачив її в щілину між важкими ліловими портьєрами; вона стояла, похитуючись, наче вагалася; та сама довершеність ліній, та сама велична постава, та сама насторожена поважність у темних очах, той самий спокійний самозахист у голосі.

— Заходьте, будь ласка.

Він пройшов між портьєрами. Як і тоді, коли він бачив її в картинній галереї і в кондитерській, вона здалася йому все ще гарною. І перший, найперший раз відтоді, як тридцять шість років тому вони одружилися, він розмовляв із нею, не маючи законного права назвати її своєю. Вона не була в чорному: мабуть, одна з радикальних ідей, якими відзначався цей його родич.

— Пробачте, що я прийшов,— сказав він похмуро,— але цю справу треба вирішити так чи так.

— Може, ви сядете?

— Ні, дякую.

Його охопив гнів на своє фальшиве становище і досада, що вони так церемоняться одне з одним, і він заговорив плутано: