Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0850-6, 978-617-12-1276-3, 978-617-12-1279-4
- Переводчик: Юлия Микитюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя». Краткое содержание книги:
Хтось постукав. За дверима стояв готельний посланець із двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. Вона швидко тицьнула хлопцеві в тьмяному приміщенні завеликі чайові. У другому згортку була вовняна ковдра. «Думаю, що може тобі знадобитися, – писав Клерфе. – У Парижі й далі бракує вугілля». Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. «Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, – коментував Клерфе ще один подарунок. – Якщо замінити лампочки, які є у твоїй кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим».
Ліліан послухалася його поради. Принаймні мепер вона могла читати. Посланець приніс їй газету. Зазирнула в неї, але за хвильку відклала. Це все вже її не обходило. Вона ніколи не дізнається, хто наступного року стане президентом, ані які партії засідатимуть у парламенті. Зрештою, це її й не цікавило, вона вся просякла спрагою життя. Власного життя.
Вона одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка, півроку тому вона отримала від нього листа з цією адресою. Треба поїхати туди й розпитати.
Виявилося, що стрийко мешкав за старою адресою, він відмовився лише від телефону.
– Твої гроші? – запитав він. – Як хочеш. Я посилав їх тобі щомісяця в Швейцарію, дуже важко було отримати дозвіл на пересилання. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?
– Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати все відразу.
– Навіщо?
– Хочу купити собі різне вбрання.
Старий витріщив на неї очі.
– Ти так сама, як і твій батько. Якби він…
– Він не живе, стрийку Ґастоне.
Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.
– Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!
– Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.
– Ти не знаєшся на грошах і розтринькаєш їх за кілька тижнів. Усе розтринькаєш.
– Можливо, – сказала Ліліан.
Стрийко перелякано подивився на неї.
– А коли все витратиш, що тоді?
– Я не буду для вас тягарем.
– Ти повинна вийти заміж. Ти здорова?
– Чи я інакше була б тут?
– Отже, ти повинна вийти заміж.
Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів перекинути відповідальність за неї на когось іншого.
– Повинна вийти заміж, – повторив Ґастон. – Я міг би познайомити тебе з кількома людьми.
Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, – думала вона, – але поводиться він так, ніби має передбачити все ще на вісімдесят років наперед».
– Добре, – відповіла Ліліан. – А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті?
Спантеличений старий підвів свою пташину голівку.
– Та мало що. Я завжди зайнятий. Дивне питання. Не розумію, чому ти запитуєш.
– Тобі ніколи не спадало на думку забрати все, що в тебе є, поїхати світ за очі й усе протринькати?
– Ти така сама, як і твій батько! – зневажливо сказав старий. – Він ніколи не мав почуття обов’язку й почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!
– Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.
– А де ти їх купиш? – швидко запитав старий марабу.
– У Баленсіаґи. Не забудь, що це мої гроші.
– Твоя мати…
– До завтра, – сказала Ліліан і ледь торкнулася губами лоба старого.
– Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в цих будинках моди коштують маєток!
– Цілком можливо, – відповіла Ліліан і подивилася на сірий двір і сірі вікна навпроти, в яких відбивалися рештки сонця, наче відполіровані сланці.