Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Ага, — повільно промовив Любисток, стискаючи губи, — що за цікава зміна ролей. Я тепер сліпець, а ти раптом став уважним і пильним спостерігачем. Зазвичай же бувало навпаки. І що ж то, цікаво, із таких помітних справ я не роздивився? Га? На що я, по-твоєму, маю оце тепер розплющити очі?
— Хоча б на те, — процідив відьмак, — що твоя княгиня — зіпсута дитина, з якої виросла нахаба й буфонка. На те, що дала вона тобі доступ до своїх принад винятково через захоплення новизною, і вижене тебе геть, ледь з’явиться новий музика з новішим і більш захопливим репертуаром.
— Дуже низьке й вульгарне те, що ти говориш. Сподіваюся, ти це розумієш?
— Я розумію, що ти не розумієш. Ти шаленець, Любистку.
Поет мовчав, гладячи гриф лютні. Потім, витримавши паузу, він заговорив.
— Ми вирушили з Брокілону, — почав повільно, — з божевільною місією. Пішли на шалений ризик, кинулися в навіжену й позбавлену найменшого шансу на успіх погоню за міражем. За марою, сонною облудою, за безумним маренням, за абсолютно нездійсненним ідеалом. Кинулися ми в погоню, наче дурні, наче вар’яти. Але я, Ґеральте, не промовив і слова скарги. Не назвав тебе шаленцем, не висміював. Бо були в тобі надія і любов. Вони керували тобою в тій шаленій місії. Зрештою, як і мною. Але я вже наздогнав міраж і мав стільки-то щастя, що сон здійснився, а марення сповнилося. Моя місія скінчилася. Я знайшов те, що так важко знайти. І маю намір це зберегти. Це має бути шаленством? Шаленством було б, якби я кинув це, випустив із рук.
Ґеральт мовчав настільки ж довго, як і Любисток перед тим.
— Чиста поезія, — сказав нарешті. — А в ній тебе неможливо спростувати. Не скажу вже ні слова. Ти вибив мої аргументи. За допомогою, визнаю, аргументів цілком точних. Бувай, Любистку.
— Бувай, Ґеральте.
Палацова бібліотека й справді була величезною. Зала, у якій вона розташовувалася, щонайменше вдвічі перевищувала за розміром залу рицарську. І мала скляний дах. Завдяки цьому було тут світло. Утім, Ґеральт підозрював, що через те влітку бувало тут страшезно спекотно.
Проходи між полицями й стелажами були вузенькими й тісними — він ішов обережно, аби не скинути книжки. Мусив також переступати томи, покладені на підлозі.
— Я тут, — почув.
Центр бібліотеки було поховано під книжками, укладеними в стоси й купи. Багато їх лежало цілком безладно поодинці або в мальовничих купах.
— Сюди, Ґеральте.
Він пірнув у книжкові каньйони та ущелини й знайшов її.
Вона стояла навколішки серед розкиданих інкунабул, гортаючи сторінки та розкладаючи книжки. Мала на собі скромну сіру суконьку, задля зручності трохи підтягнену вгору. Ґеральт відзначив, що її вигляд надзвичайно привабливий.
— Не переймайся отим балаганом, — сказала вона, витираючи піт передпліччям, бо на долонях мала тонкі, брудні від пилу шовкові рукавички. — Тут саме триває інвентаризація й каталогізація. Але на моє побажання працю перервали, аби я могла побути в бібліотеці сама. Коли працюю, не терплю чужого погляду на потилиці.
— Перепрошую. Мені піти?
— Ти не чужий. — Вона легенько примружила зеленкуваті очі. — Твій погляд… мені приємний. Не стій так. Сідай отут, на книжках.
Він усівся на «Описі світу», виданому in folio.
— Цей бардак, — Фрінгілла розмашистим жестом указала навкруги, — неочікувано полегшив мені працю. Я зуміла дістатися до томів, які завжди лежать десь на дні, під сподом, під горою, яку й не зрушити. Княжі бібліотекарі титанічними зусиллями розібрали завали, завдяки чому денне світло побачили деякі коштовності письменництва, справжнісінькі білі ворони. Глянь. Ти колись бачив щось таке?
— «Speculum aureum»? Бачив.
— Вибач, я забула. Ти багато що бачив. То мав бути комплімент, не сарказм. А глянь ось на це. Це «Gesta Regum». З цього ми почнемо, аби ти насправді зрозумів, хто така твоя Цірі й чия кров тече в її венах… Обличчя в тебе зараз іще кисліше, ніж зазвичай, знаєш? Що тому причиною?
— Любисток.
— Розповідай.
Він розповів. Фрінгілла вислухала, сидячи на стосі книжок та поклавши ногу на ногу.
— Що ж, — зітхнула, коли він закінчив. — Признаюся, я сподівалася на щось подібне. Як я помітила, Анарієтта давно вже виказує ознаки закоханості.
— Закоханості? — пирхнув він. — Чи великопанської фанаберії?
— Ти, — глянула вона на нього проникливо, — здається, не віриш у щире й чисте кохання?
— Моя віра, — відрізав він, — аж ніяк не є предметом дебатів і справи не стосується. Ідеться про Любистка та його дурнуваті… — він урвав себе, втративши раптом упевненість.