Відьмак. Володарка Озера

— Поспіх тебе дивує?

— А ось так от. Жовтень закінчується, а погода помітно псується. Будь-якого дня на перевалах випаде сніг.

— Тебе дивує поспіх, — покивав відьмак. — Але добре, що ти мені нагадав. Забезпеч нас також теплим одягом, Любистку. Хутрами.

— Я думав, — повільно промовив поет, — що ми перечекаємо зиму тут. Що залишимося тут…

— Хочеш, — рубанув Ґеральт, не задумуючись, — то зоставайся.

— Хочу, — Любисток раптом встав, відклав лютню. — І зостаюся.

Відьмак голосно втягнув повітря. Мовчав. Дивився на гобелен, на якому було зображено битву титана з драконом. Титан, упевнено стоячи на двох лівих ногах, намагався виламати драконові щелепу, а дракон не виглядав радісним.

— Зостаюся, — повторив Любисток. — Я кохаю Анарієтту. А вона кохає мене.

Ґеральт усе ще мовчав.

— Будете мати ваших коней, — продовжив поет. — Для тебе накажу приготувати породисту кобилку на ім’я, зрозуміло, Плітка. Ви будете екіпіровані й тепло одягнені, вам видадуть провіант. Але я щиро раджу зачекати до весни. Анарієтта…

— Чи я правильно чую? — Відьмак нарешті віднайшов голос. — Чи не підводить мене слух?

— Ну, розум, — огризнувся трубадур, — ти точно маєш потьмарений. Щодо інших відчуттів не можу сказати. Повторюю: ми кохаємо одне одного, Анарієтта і я. Я залишаюся в Туссані. З нею.

— Як хто? Коханець? Фаворит? А може, князь-консорт?

— Формально-правовий статус мене в принципі не цікавить, — щиро визнав Любисток. — Але не можна нічого виключати. Навіть одруження.

Ґеральт знову помовчав, вивчаючи битву дракона з титаном.

— Любистку, — сказав нарешті. — Якщо ти пив, то протверезій. Якщо не пив, то напийся. Тоді поговоримо.

— Я не дуже розумію, — нахмурився Любисток, — чому ти так говориш.

— А ти трохи подумай.

— І що? Тебе так схвилював мій зв’язок з Анарієттою? Хотів би ти, може, апелювати до мого розуму? Та облиш. Я все обдумав. Анарієтта мене кохає…

— А відоме тобі, — перервав його Ґеральт, — таке прислів’я: княжа ласка на рябому коні їздить? Навіть якщо та твоя Анарієтта не легковажна, — а легковажною вона, уже вибач мені щирість, виглядає, — то…

— То що?

— Тільки в казках княгині пов’язують свою долю з музиками.

— По-перше, — надувся Любисток, — навіть такий простак, як ти, мусив би чути про морганатичні шлюби. Тобі що, навести приклади з історії давньої або нової? По-друге, тебе це напевне здивує, але я аж ніяк не з низів. Мій рід, де Леттенхофи, ведеться від…

— Слухаю я тебе, — знову перервав його Ґеральт, злостячись, — і огортає мене здивування. Чи це насправді мій приятель Любисток теревенить про таку дурню? Чи це насправді мій приятель Любисток остаточно втратив розум? Чи це Любисток, якого я знав як реаліста, зараз ні з того ні з сього починає жити у сфері ілюзій? Розплющ же очі, кретине!