Крига. Частини ІII–ІV

З-за доктора виринув квадратний Чинґіз, сплюнув, помацав баґнет.

Серб добродушно поглянув на нього.

— А це хто? — спитав Тесла, далі уживаючи німецьку мову.

— Мені це не подобається, — повторив собі під ніс Щекєльніков, недовірливо позираючи на костистого серба.

— Він чимось хворий? — зацікавився Тесла.

— Здоровий, здоровий. Тільки вкрай підозріливий.

— А чому?

Почухалося під густим заростом.

— Він найбільш недовірливий і найменш невдоволений чоловік, якого вдалося знайти поцейбіч Байкалу.

— І навіщо він вам?

— Ба! А чий це задум, оці тьмічки?

Тесла проводив поглядом наступну бляшану скриню, внесену з темряви чотирма задиханими вантажниками.

— Ну, так. Стєпан і якийсь місцевий охвицер, якого нам сюди прислали, дуже бояться шпигунів і журналістів, котрі нібито, уявіть собі, сфотографують імператорські машини, й через це трапиться скандал, або якийсь політичний крах.

— Нам потрібно поговорити наодинці.

— Знаю.

— Машини.

— Мгм? Що «машини»?

Так, знетьміднений до рівня дитячої розсіяности.

— Усе залежить від того, в якому стані вони вціліли.

— Непоганому. Більшість.

— Скільки це триватиме?

Тесла поправив шубу на плечах, глибше застромив у кишеню хустинку й раптом напівобернувся до нижчого більш ніж на голову Щекєльнікова.

— Він нас підслуховує, — ствердив Тесла, уражений відвертим нахабством прямокутного розбишаки.

— Усі вони дивляться, — сказалося трохи насмішкувато. — Погляньте: Стєпан й отой сивий, вони чекають на вас…

— Мгм, час, час, так, сьогодні ми маємо розпочати палити колодязі. В такому разі ласкаво просимо до «Нової Аркадії»! Крістіна втішиться. І коли я тут облаштуюся — зазирніть якомога швидше. Я покажу вам… Зрештою… Але це приємно, приємно вас побачити! Ах — він перестрибував із асоціації до асоціації — скажу вам, що…

— Сьогодні в мене домовлена зустріч на обід, може, завтра.

— Завтра напевно!

Розсміялося.

— Напевно.

Він знову простягнув руку.

— Нас не повинні були побачити тут разом, — прошепотів він, схопивши рукою у рукавичці руку в рукавичці.

— Нічого не вдієте, докторе, — зітхнулося. — Замерзло.

Він кивнув головою.

Піднялося ціпок.

— Пане Щекєльніков!

Чинґіз насадив на носа мороскла.

— Бачили, господин Є-Ґе-Ґерославський, як він перепудився? Я знаю циганів, з циганами ніколи нічого доброго. Рахуйте гроші в кишенях! Бачите, який то дебелий лютовець, — а ніби тільки щойно приїхав. Це… це темна справа, кажу я вам. Та, ебал їх лютий.

Ебал їх лютий, кригою рило скуте. Хто дорогу питає, той на морозі здихає. Повія зимна — мати винна; повія гаряча — така в батька вдача. Такі й подібні поговорки й вуличні мудрощі, уквітчані пишною матерщиной, завжди можна було почути з уст Чинґіза Щекєльніковa. Панна Марта ніколи не пускала його вище першого поверху: сходилося від Веліцьких, а він чекав у високих сінях унизу. Тут теж із ним прощалося. Не подавши руки, не кивнувши головою, не пробурмотівши ні слова, він розвертався і пхав шестикутні кулачиська в кишені подвійного кожуха. Певного ранку зайшлося до кухні внизу й засталося його в товаристві двох здорованів Веліцького, — вони мовчки сиділи втрьох за столом, стискаючи в лаписьках горнята із самогоном і похмуро дивлячись просто себе. Єдина різниця полягала в тому, що здоровані не голилися.