Повернення короля [с иллюстрациями]

– Так, дуже хотів би, – відповів Денетор. – Боромир був вірний мені, а не служив на побігеньках у чарівника. Він би не забув про батькову скруту і не проґавив би того, що подарувала доля. Він би приніс мені величний подарунок.

На мить Фарамир не стримався.

– Тоді я попрошу вас, батьку мій, пригадати, чому саме я, а не він був тепер в Ітілієні. Я прислухався щонайменше до однієї вашої поради – нещодавно. Саме Володар Міста відрядив Боромира на ту виправу.

– Не розворушуй трутизни в чаші, що її я сам зготував для себе, – відказав Денетор. – Чи ж я не відчував, як вона щоночі обпікає мені язика, звістуючи, що найгіркішим буде осад на дні? Так воно і сталося. Хай би було інакше! Хай би та річ потрапила мені до рук!

– Тоді вгамуйся! – втрутився Ґандальф. – Адже Боромир за жодних обставин не приніс би її тобі. Він помер, загинув у бою, тож нехай спочиває з миром! Але ти обманюєш себе. Якби Боромир простягнув руку поту річ і взяв її, то зазнав би поразки. Він залишив би її собі, й після повернення ти не впізнав би свого сина.

Денеторове обличчя зробилося жорстоким і холодним.

– Ти таки не зміг приручити Боромира, чи не так? – проказав тихо. – Та я, котрий був його батьком, кажу тобі: Боромир приніс би її мені. Можливо, ти і мудрий, Мітрандіре, проте хоч би скількома розмаїтими підступами ти володів, а не осягнеш усієї мудрості. Трапляються поради, які не є ні тенетами чарівників, ані квапливістю дурнів. У мене в таких справах більше знання та мудрості, ніж ти вважаєш.

– І в чому ж твоя мудрість? – запитав Ґандальф.

– Її вистачило, щоби збагнути: слід уникати двох дурниць. Не користуватися тією річчю, бо вона небезпечна. Проте й не відсилати її в таку годину, давши до рук нерозважному півміркові, в землю самого Ворога, як учинили ти й оцей мій син, бо це – сущий безум.

– А що би зробив Володар Денетор?

– Ні те, ні інше. Та, найпевніше, він у жодному разі не ризикував би цією річчю, маючи лише таку примарну надію, яка втішила хіба би дурня. І не накликав би остаточної нашої руїни, яку годі відвернути, якщо Ворог знайде те, що шукав. Ні, ту річ слід було зберегти і заховати – заховати далеко та глибоко. Не користуватися нею – тільки якщо, кажу я, настала би для того невблаганна потреба, – але затаїти в недосяжному для Ворога місці аж до його безповоротної перемоги, коли нас уже нічого не хвилювало б, адже ми були б мертві.

– Ти, володарю, як і наказує тобі обов’язок, дбаєш лише про Ґондор, – сказав Ґандальф. – Однак є й інші народи, інші життя, і час на тому не обірвався б. Особисто я шкодую навіть рабів Ворога.