Невидимі. Таємниця Туманної Бухти [uk]

— Розповідай про книгу! Якби ти поспав трохи подовше, ми б уже знали, куди за нею треба йти і чи можливо її взагалі звідти дістати. Але мене більше за все турбує вся ця вода…

— Я, звичайно, не телепат, але думаю ось що: практично неможливо, щоб книга не постраждала, побувавши в такому потоці й пролежавши в озері стільки років.

— Тим гірше, нам нічого більше не лишається, як чекати твого наступного сну. А поки давай помовчимо, не хочу, аби нас почули.

— Не хвилюйся, народ тут напевно глухий через старість. Найближче до нас Дамон і мій дядько, але мені здається, вони більше захоплені своєю власною розмовою.

Тим часом Кристаль дочекалася, поки пройдуть усі люди, вибралася з кущів і вийшла за ворота. Удалині вона помітила Дугласа з Пітером, що досить-таки жваво розмовляли. Хлопці відразу ж замовкли, коли до них приєдналися дядько Кен, тітка Гетті й Дамон Найт. Дівчинка трималася віддалік, поклавшись на свої темні окуляри та гіпнотичні здібності.

Труну з тілом Девліна Стівенсона опустили в могилу й почали засипати землею. Пастор вимовляв формули останнього прощання.

Кристаль підійшла ближче, щоб запам’ятати обличчя присутніх (хтозна, може, знадобиться…), як раптом почула голос за спиною.

— Пані Кристаль Купер, я так розумію.

Кому належав голос, дівчинка зрозуміла, не оглядаючись: блондинові в темних окулярах і куртці з безліччю кишень. Уже кілька днів вона бачила його в найрізноманітніших місцях, але як не намагалася, так і не змогла прочитати його думки. Роберт Кершо насолоджувався сум’яттям Кристаль, як детектив, котрий зловив крадія на місці злочину.

— Що вам треба? — пішла вона у відвертий наступ.

— Не так грубо, моя люба, заспокойся. Не здогадуєшся, що мені потрібно? — він роздивлявся її із цікавістю. — Намагаєшся прочитати мої думки, так?

Дівчинка зробила крок назад.

— Як ви дізналися?

— О, ти будеш здивована, скільки всього я про тебе знаю. А зараз і ти дізнайся трохи: щодо мене телепатія не працює. Я дуже довго цікавлюся так званими паранормальними явищами і сам навчився дечому.

— Що вам треба? — похмуро повторила Кристаль.

— Мені потрібно знати все, що тобі відомо про Невидимих, — повідомив Роберт Кершо все тим же глузливим тоном.

— Не… Невидимих? — перепитала Кристаль, удаючи, що вперше чує це слово. — А хто це такі?

— О, дурною вирішила прикинутися? Погодься, це тобі не личить. Чи, може, хочеш, аби всі дізналися, що сталося з внучкою нещасної Сьюзан Купер?

— Ох, негідник! — закричала Кристаль, спробувавши вдарити його ногою в пах, але журналіст уник удару і схопив її за зап’ясток.

— Заспокойся ж, тобі кажуть! Я тільки збираю інформацію!

— Що тут відбувається? — спитала якась пані в темно-фіолетовому пальті, підійшовши до них. — Кристаль Купер… це ти?

— Бачиш, не варто було так хвилюватися. А зараз ходімо зі мною, — урезонював дівчинку журналіст, тягнучи до виходу із цвинтаря.

Тим часом до пані в пальті підійшли ще люди, та й решта присутніх звернула увагу на сцену, яка розігрувалася неподалік.