Вітри сподівань
- Автор: Кільченський Володимир
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9287-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітри сподівань». Краткое содержание книги:
Битва під Зборовом скінчилася нищівною поразкою польських шляхтичів та перемогою козацьких повстанців. Але невдовзі польський король починає збирати нове військо… Залишивши вдома кохану дружину, Іван Яровий вирушає в Переяслав. Він має небезпечне завдання: стати «вухами й очима» Богдана Хмельницького в серці Речі Посполитої — Варшаві. Дорогою козак рятує від розбійників шляхетну панну. Її вдячній родич пропонує Івану вступити до нього на службу. Оце так вдача! Тепер Іван — довірена особа багатого пана та… козацький шпигун у ворожому стані…
Андрій, прочумавшись, почав прислухатися і також почув неподалік чи то дзенькіт якийсь, чи то чмакання, а потім — раптовий регіт сови чи якогось нечистого… Коні не видавали занепокоєння, і Андрій прислухався до звуків. Упевнився, що поряд бродить звір, тягаючи за собою капкан, а може, вовтузяться байбаки, виклацуючи зубами.
— Лягай спати, козаче! Не трясися так, — спробував поглузувати Підлужний, але Ярема садів, тримаючись за рукоять шаблі.
Минуло вже чимало часу, а незрозуміле поцокування та зітхання не припинялося, і тоді Андрій штовхнув Ярему та мовив:
— Піду гляну, хто це там товчеться, спати заважає козакам! Як пальну зараз!
Раптом Орлик заіржав і, хвилюючись, затупцював на одному місці, а друзі миттєво схопились на ноги, притиснувшись спинами до стовбура. І тут з низового туману, навіть вище нього, заворушилось щось темне і патлате, вертячи своєю куделею навкруги. Ярема тримав у руках шаблю, а Андрій — пістоля, бо збирався на оглядини місцевості. Андрій більш інтуїтивно, аніж для самозахисту, направив у чорну куделю пістоля та натиснув на гачок. Бахнуло так, що відлуння покотилося округою, перекочуючись декілька разів, а від чорної куделі почувся несамовитий вереск декількох істот. Друзі ладні були втиснутися в цього дуба спинами, по яких побіг цілий мурашник. А ця кобиляча голова замість того, щоб дременути від них, рушила стрімко в їхній бік. Тут уже хлопці ледве не заволали від невідомості, а Ярема підняв шаблю і готовий був рубанути нею.
Раптом неподалік заіржав Орлик і, кумедно скакнувши, опинився поміж куделею і готовими до всього хлопцями. Тут і спала полуда з очей. Тепер козаки побачили, що перед ними стоїть звичайний собі кінь, впряжений у віз, а Орлик грайливо треться об його гриву.
— Кого це нечиста носить ночами? — злісно закричав Андрій, а Ярема підбавив перцю, вилаявшись у той бік.
Почули якесь бурмотіння, і перед ними виникло двоє розпатланих, як і їхній кінь, хлопчаків.
— Дядечки, не лупцюйте нас… Ми поснули, а наша Мурашка відв’язалась і завезла бозна-куди!
Андрій розглядався на цих скуйовджених хлопчаків, вирізняючи їхні риси, які було вже видно в обрисах світанку. Позаду хлопчаків з’явилася жіночка, і по ході було видно, що молода та рухлива.
— Хто це вночі по людях шмаляє? Ви що, з печі попадали, гайдамаки зашорохані? — лаялась вона, виходячи з темряви.
Нарешті стала поміж дітлахами та козаками.
Друзі мовчки розглядали матір тих однакових хлопчаків, що нервово била себе по щиколотках пугою. На якусь хвильку запанувала мовчанка, а тоді Андрій випалив:
— Коня треба тримати на прив’язі, коли спати вкладаєтесь!.. Гайдамака вже й голови б ваші постинав спросоння!
Жіночка промовчала хвильку і промовила з придихом:
— Та воно ваша правда… Заїхали ми, куди й не гадалося. Мо’, помиримося?..
Хлопчаки у цей час якось смішно водили головами — то на матір, то на козаків, які ще тримали у руках зброю.
Після цих слів смаглявої, схожої на циганку жінки Підлужний стояв, зосереджено дивлячись на неї, не міг збагнути з вимови, хто вона є. Побачив, що і Ярема знетямлено поглядає на незвичайну мандрівницю, зиркає й у бік Андрія.
— Миритись, миритись!.. Не будемо битись! — почали стрибати і кричати обидва хлопчаки. У друзів нарешті минула лихоманка від непевності, й вони дружно розсміялися.
Через хвильку вже реготали всі, а Орлик з Мурашкою, винуватицею нічного переполоху, перестали тертися і, вишкіривши зуби, поглядали на людей.
Через якийсь час під цим же розлогим дубом задиміло вогнище і недавні «ворогуючі сторони» варили щербу, щиро заправлену рибою. Хлопчаки Станко з Мілком вертілися навколо козаків, а то забігали десь подалі. Схвильована Розена — так звали нову знайому — бігла шукати дітей, і вони, випереджаючи матір, неслися до вогнища, немов бісенята. Коли вже вариво от-от мало бути готовим, Розена, пригрозивши дітям пугою, наказала сидіти на місці. Та вони знову знайшли собі забавки: то витягали в козаків шаблі з піхов, то тягнулися за пістолями, що були заткнуті за чересом, а то просто тикали у вогнище цурпалками, а коли ті починали горіти, гасили їх у казанку зі щербою. Ярема, спробувавши щерби, весело оголосив, що можна снідати, і зрадів, можливо, більше, ніж хлопчаки, бо вони вже добряче дошкуляли йому своїм непослухом.
Розена мала добрячий череп’яний полумисок, і Ярема щедро насипав туди щерби по самі вінця. Нарешті й хлопчаки присіли до полумиска і заходилися наминати густу щербу, старанно виловлюючи ложками шматки риби. Побачивши, як швиденько ті уминали вариво, Ярема весело обізвався до них: