Кінець світу в Бреслау
- Автор: Краевский Марек
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-189-6
- Переводчик: Божена Антоняк
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Кінець світу в Бреслау». Краткое содержание книги:
— Запросіть, — звелів він служникові, і з полегшею вклав своє змучене лихоманкою тіло на м’які подушки шезлонга.
Поява квадратної Моккової постаті сповнила його не меншим задоволенням, ніж його візитка. Він цінував кримінального радника із двох причин: по-перше, Мокк був поліцейським, по-друге, він був чоловіком вродливої, примхливої й на двадцять років молодшої жінки, чиї мінливі почуття часто змушували Мокка до відвідин ювелірного салону. Сам ювелір, старший від своєї дружини на тридцять з гаком років, чудово розумів, що означають жіночі капризи, меланхолії й мігрені. Це об’єднувало його з Мокком, але він по-іншому реагував на ці явища. На відміну від кримінального радника, Сомме був мудрим і поблажливим.
— Будь ласка, не виправдовуйтесь, пане раднику, — попри пекучий біль у горлі, Сомме не дозволив Моккові заговорити першим. — Я лягаю спати пізно, а крім, того, ваш візит ніколи не є невчасним. Чим можу вам прислужитися?
— Любий пане Сомме, — Мокк не міг отямитись від враження, яке завжди справляли на нього картини голландських майстрів на стінах кабінету ювеліра. — Я хотів би зараз купити те рубінове кольє, про яке ми нещодавно говорили. Мені воно конче потрібне нині, але заплатити я можу лише завтра або післязавтра. Дуже вас прошу зробити мені таку послугу. Я неодмінно заплачу.
— Я знаю, що можу вам повністю довіряти, — ювелір завагався. Гарячка спотворювала в його очах обриси предметів. Йому здавалося, що картини розглядають двоє Мокків. — Але я трохи прихворів, у мене сильна гарячка… Це головна завада…
Мокк глянув на картини й пригадав учорашній вечір у кабінеті Piсce та самурая з ножем біля ока.
— Я справді хотів би виконати ваше прохання, я дійсно не шукаю виправдань, — голос Сомме зривався від надмірного хвилювання. Його голова впала в розпалену вологу заглибину подушки. — Ми можемо подзвонити моєму лікареві, докторові Ґрюнбергові, і він підтвердить, що заборонив мені виходити з дому.
Побачивши, що вираз Моккового обличчя змінюється, Сомме рвучко підвівся із шезлонга. Голова в нього пішла обертом, а на обличчі, вкритому червоними плямами, виступили краплинки поту, викликані недугою й страхом втратити клієнта. Він важко сперся на стіл і прошепотів:
— Та це нічого. Зачекайте хвилинку, будь ласка, я зараз буду готовий.
Ювелір рушив у бік дверей своєї спальні. На мокру лисину він натяг старомодного нічного ковпака.
— Пане Сомме, — зупинив його Мокк. — А чи не могла б зі мною поїхати до магазину ваша дружина? Ви й справді хворі. Мені б не хотілося наражати вас на небезпеку.
— Ах, пане раднику, ви такий турботливий, — ювелір випромінював непідробне захоплення. — Та це неможливо. Моя кохана Едіт сьогодні вранці поїхала на аукціон антикварного срібла до Ляйпцига. За її відсутності й моєї хвороби в магазині розпоряджається наша довірена особа. Але й це ні до чого. Тобто вам ця особа нічим не допоможе. Лише мені відомий шифр від сейфу, у якому лежить це кольє. Зараз я одягнуся, і ми поїдемо.
Сомме вийшов до сусідньої з кабінетом спальні й повільно зачинив двері. Мокк почув характерний звук тіла, що падало на підлогу й грюкіт від падіння на паркет стільця чи столика. Він швидко вбіг до спальні й побачив непритомного ювеліра, що лежав на підлозі. Мокк перевернув його на спину й ударив долонею по палаючому обличчю. Сомме опритомнів і всміхнувся до своїх видінь. Йому здавалося, що він бачить свою кохану Едіт з розвіяним волоссям під час останньої відпустки в Совиних горах. Видіння Мокка було зовсім іншим: Едіт Сомме, у коштовностях, позичених з вітрини, а її шию прикрашає вимріяне ним кольє. Вона лежить розімліла, розкинувши ноги на маленькому диванчику в задній кімнатці ювелірного магазину, а породистий самець, наситившись її тілом, на повний голос горланить Ройттерові куплети.
— От тобі й довірена особа, — подумав Мокк, залишаючи Сомме, який все ще марив, під опікою служника.
Бреслау,
четвер 1 грудня,
десята година вечора
Мокк увійшов до помешкання й окинув оком передпокій. Він був здивований тишею й порожнечею, що панували навколо. Окрім собаки, ніхто його не привітав і не зрадів його поверненню, ніхто на нього не чекав. Так було завжди, коли прислуга мала вихідний. Марта поїхала до рідні біля Ополе, а Адальберт, страждаючи на ту саму хворобу, що й ювелір Сомме, лежав у своїй кімнатці. Мокк зняв пальто й капелюха та натиснув на клямку дверей спальні. Софі спала, загорнувшись у ковдру. Голову вона закривала руками, наче хотіла захистити себе від удару, а руки стискала в кулаки. Мокк десь читав, що така несвідома поза означає непевність і безпорадність. Він розчулився, і в пам’яті постав спогад: Софі й Ебергард на вокзалі. Він їде до Берліна по медаль, яку отримав за розслідування однієї важкої справи, вона ніжно з ним прощається. Поцілунок і прохання: «Якщо повернешся вночі, розбуди мене. Ти знаєш, як».