ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
— Знаю, знаю, сорока мені про все розповідала,— і вивірка шусть! — побігла шукати золотий горішок.
Уранці принесла. Царевич з'їв із горішка зерня і став таким гойним, веселим легінем, як сонечко на небі. Йому захотілося мати білого коня і золотом вишите убрання. У ту ж мить усе з'явилося. Царевич убрався, сів на коня і попрощався зі звірятами.
Довго мандрував горами, полями, лісами, ярами. І приїхав до одного села. На краю того села була мала хатка, а на призьбі — бабка. Чорна, як сажа, і суха, як тріска.
— Добрий вечір, бабко,— сказав їй царевич.— Чи не можна у вас переночувати?
— Гість у дім — бог у дім,— відповіла бабка.
У хатині було темно, як у комині. З печі світив зеленими очиськами величезний кіт. Бабка вилізла до свого кота.
— Що чувати у світі, бабко? — спитав її царевич.
— Ей, легіню, не тобі й питати, і не мені б казати.
— Куди мені йти, бабко, аби щастя-гаразду знайти?
— Іди на північ. Там цариця-мачуха зачарувала у вежі царівну. Але знай, туди тяжко добратися.
На ранок царевич рушив у дорогу. їхав день, два, три. І перед ним постав густий ліс — ні пройти, ні проїхати. Леґінь зажурився. З тієї гризоти ліг на травичку і за хропів. Раз-два над ним злетілися ворони.
— Куди йдеш? — спитали.
— Йду рятувати царівну, що зачарована у вежі. Але, ади, цей ліс не пропускає.
— Нічого, допоможемо. Найстарший ворон крикнув:
— Гей, ворони, беріть нашого приятеля та його коня накрила і понесіть туди, куди треба.
Вороняча хмара підняла царевича і його коня аж під саме небо, а невдовзі сіла у чистому полі. Тоді ворон сказав:
— Тобі, приятелю, тяжко буде дійти до зачарованої царівни, бо її пантрують люті орли. Як будуть стояти на дорозі, то дай їм цього коня, але не забудь вирвати з його гриви три волоски. Як визволиш царівну, подуй на них три рази і кінь з'явиться знову.
Леґінь файно подякував і вирушив далі. їхав п'ять днів і п'ять ночей і приїхав на берег ріки. Став і забідкався. Хіба можна переплисти з конем такі глибини?
Раптом на берег вискочила жабка. Витріщилася на царевича, заквакала і зникла. Не минуло багато часу, як з води показався жаб'ячий цар.
— Ми тебе знаємо, легіню,— сказав він.— Ти врятував нам життя. Куди йдеш і в чому тобі допомогти?
— Йду рятувати царівну, зачаровану у вежі. Допоможіть перейти ріку.
— Це ми годні зробити,— відповів жаб'ячий цар.
Не встиг царевич і кліпнути оком, як на березі з'явився золотий корабель. Леґінь завів туди коня, і вони попливли. Коло другого берега жаб'ячий цар сказав:
— Як будеш перед дверима або перед брамою — тупни три рази ногою. А як за тобою буде хтось бігти, то кинь оцей камінчик.
Царевич узяв камінчика, подякував жаб'ячому цареві і пустився далі. Скільки йшов і скільки їхав — ми не знаємо і ніхто не знає. Нарешті перед ними постав великий темний замок. На середині стирчала височенна чорна вежа.
«Там має бути зачарована царівна»,— подумав леґінь. Підійшов до брами й став. Вирвав з кінської гриви три волоски, і сховав у пазуху. Несподівано на них напали орли.
— Гов, орлики, стійте, не дурійте!
— А ти куди?
— Я до царівни.
— Хто захоче підійти до неї, того чекає смерть!
— Так було колись, а тепер інакше. Хіба ви не чули, що цариця змінила свій розказ?
— Ні, не чули.
— Ой, недобре служите! Я вам дарую свого коня, аби-сьте мені дали чистого спокою.
— Най буде! — відповів орел з найгострішим дзьобом.
Леґінь поплескав коника по спині й топнув.
— Тікай, товаришу мій, скоро побачимося знову.
Кінь побіг щосили, а хмара орлів кинулася за ним.
Царевич увійшов до замка. Довго блукав темними переходами доки натрапив на високу вежу. Леґінь тупнув три рази ногою — двері отворилися.
У кімнаті було порожньо і темно, як у пивниці. У кутку сиділа скоцюрблена дівчина, що тряслася від холоду і страху. Царевич взяв її за руку.
— Тікаймо звідси, бо загинеш!
Знову тупнув три рази — і двері отворилися. Побігли до брами. Царевич тупнув три рази — отворилась і брама.
Вибігли на Дорогу. Царевич подув три рази на волоски з кінської гриви — і білий коник постав перед ними. Сіли в золоте сідельце і полетіли як вітер.
Не минуло й хвилини, як їх почав наздоганяти змій, що спалював усе по дорозі. Страховисько от-от спалить і їх. Царевич згадав про камінець, який йому подарував жаб'ячий цар. Дістав його з пазухи і шпурнув у пащеку потвори... Змій відразу скорчився і луснув на дрібні кавалки.
Царевич не знав, куди має їхати з царівною, і дуже журився. Але одного разу, коли вони відпочивали в шовковій траві, його переміг сон. Приснилося хлопцеві, що його лихий батько вже помер, і люди чекають, аби він, царевич, повернувся до них царювати.
Царевич одразу схопився на ноги, поклав царівну в золоте сідло і полетів до свого палацу. Там справили таке бучне весілля, що всі солов'ї співали, ластівки щебетали, а сороки так брехали, що любо було слухати! Жаби кумкали на весь палац — просилися в куми.
Я теж там був. Вівкав і гойкав щось три тижні. Потім уже хотів піти додому і тупав по три рази перед кожними дверима, але вони чомусь не отворялися.
СИНЯ ПТАШКА І ДВОЄ БРАТІВ[58]
Жили в одному селі чоловік та й жінка. Дуже бідували, хоч день і ніч гарували на фільварку дідича. Однієї неділі пішли в ліс по гриби. Назбирали повні кошики й вертаються додому. Коли раптом чують — щось жалібно ячить. Чоловік розгорнув корчі і очам своїм не повірив.
— Дивися, жінко, райська пташечка!
— Ади-и-и, синя, як намальована...
Коло пташки був самець. Він не тікав і нікого не боявся. Чоловік узяв пташку й подув на її пір'я. У неї було зламане крильце.
— Треба якось допомогти, бо загине святе сотворіння,— сказав і забрав пташечку додому. Але самець не лишився в лісі, а полетів за пташкою. Ґазда доглядав їх, мастив поранене крило всілякою мастю.
Помалу-помалу пташечка видужала й почала нестися. Ґазда взяв одно яєчко і поніс до корчмаря. Той глипнув на нього і аж ойкнув:
— Та це ж золоте!
Корчмар заплатив чоловікові великі гроші за яйце.
На другий день пташка знову знеслася. І на третій... І на четвертий... І цілий місяць неслася. Бідний чоловік нічого не робив, а лише носив золоті яйця продавати. До дідича більше не ходив, бо купив собі корову, п'ять овець і поклав нову хату.
Пан дуже здивувався, що старцун уже не показується перед його стайнями. Одного разу не витримав і пішов до нього.
— Ану, мой, чому не йдеш до мене на зарібки?
— Бо не хочу. Я вже вам не наймит,— відповів змудра чоловік.
— Ади, як ти вмієш! А то чому?
— Маю синю пташку, яка не дає мені бідувати.— І бідак показав панові клітку.
Дідич вийняв пташку, погладив її. Раптом — глип, а на крилі у неї написано: «Хто буде носити одно пір'ячко за вухом, той стане цісарем, а хто два—стане аптекарем».
Пана аж запаморочило.
— Ти чуєш, що тут написано? «Хто буде тримати цю пташечку, той накличе на себе біду». Дай мені цю пташку, бо простий хлоп має біди доста.
— Ви брешете, пане. Нема дурних!
— Тоді за нею прийде шандар.
— Най приходить.
Дідич пішов шукати шандаря, а ґазда вирвав пір'їнку і поклав за вухо синові Василькові, вирвав дві пір'їнки й поклав за вухо Петрикові. Потім пташку випустив на волю. А синам сказав:
— Беріть торби на плечі й мандруйте у світ шукати гараздів.
Брати рушили в дорогу, йшли вони, що йшли, коли приходять до столиці. Тут вони розділили один перстень надвоє, попрощалися і розійшлися в різні боки. Василько пішов до царського палацу, а Петрик — до аптеки.
Петрик тяжко бідував. Був за поштуркача в лихого аптекаря.
— Чому мене не вчите? —спитав якось господаря.
— Бо твоя хлопська голова не для аптекарства!
Петрик розсердився.
58
записано в с. Кулачківцях Снятинського району від І. Олійника