Таємний посол. Том 1

Селище, де жив Бекір, лежало на протилежному боці невеликого тихого струмка Аксу, що впадав у Кизил–ірмак. Його завжди переходили вбрід або по великих сірих валунах, що виступали з води. А тепер він перетворився на глибокий бурхливий потік, що вирував, котив каміння, ніс на своїх хвилях вирвані з корінням дерева, кущі і всіляке сміття.

Бекір прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:

— Сель!

Невільники теж прискорили ходу. Перед ними відкрилася сумна картина. Увесь лівий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою. Високі буруни руйнували глиняні халупи й хліви каратюрків, поглинали їхній мізерний бідняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана худоба.

Арсен з товаришами підійшов до Бекіра, що стояв над водою, охопивши руками голову. В його чорних очах світився безмежний відчай.

— О Аллах, там у мене хвора дружина й донька! — простогнав розпачливо. — Сель уже підступає до нашої хатини! Ще хвилина — і знесе її… Чуєте, як кричать люди? Вони виносять усе найцінніше, виганяють скот… А хто допоможе моїм?

— Люди допоможуть і твоїм, — втішив його Арсен.

Але Бекір безнадійно махнув рукою:

— Ти сам бачив, як допомогли мені мої сусіди. Знялись — і пішли, а ти лишайся, як хочеш… Ні, треба якось перебратися на той бік. Аллах допоможе мені — я вмію плавати… і тут, здається, не так глибоко. А ви, — звернувся він до невільників, — ідіть самі до замку… Ви ж не втечете, правда?

Він ступив у воду і, жахаючись вируючої каламуті, поволі почав переходити річку. На середині спіткнувся — і поплив. Сильна течія підхопила, закрутила у вирі, понесла до Кизил–ірмаку. Бекір намагався пливти, але безуспішно. Його зносило на середину потоку. Раптом він зник під водою. Потім зразу ж виринув, і над шумом і ревом повені пролунав жахливий крик:

— А–а–а!..

Той крик ударив Арсенові в серце. Він кинувся вниз.

— Ти здурів! Куди? — крикнув Квочка.

Та Арсен уже був у воді. Коли б хтось рік тому сказав, що запорожець Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, він перший обізвав би такого вигадника дурнем. А от довелось!

Йому пощастило. Мимо прокотилося кілька валунів, але жоден не зачепив. Важкі кайдани тягнули донизу, обривали шкіру на ногах і руках, та він не зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того місця, де востаннє бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекір, на цей раз дуже прислужилася своєму хазяїнові: на хвилях замаячили її поли, і Арсен схопив їх, а потім витяг і самого хазяїна. Відчувши під ногами землю, узяв його на плечі і поніс на той бік.

Бекір довго відпльовувався водою, стогнав. Потім розплющив очі. Побачивши схилене над собою обличчя невільника, слабо усміхнувся:

— Спасибі, друже… Допоможи підвестися… Треба йти! Рятувати своїх!

Вони пішли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, і Арсен вирішив залишитися тут до ранку.