Темна матерія
- Автор: Крауч Блейк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-81-7
- Переводчик: Ольга Захарченко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Темна матерія». Краткое содержание книги:
Я чую, як дзижчить телефон того чоловіка.
Він відповідає:
— Привіт, крихітко... Я знаю, я просто не хотів тебе будити... Так, дещо сталося... Не знаю, може вранці. А давай я тебе поведу снідати в «Золоте яблуко», коли закінчу? — він сміється. — Гаразд. Я теж тебе кохаю. Солодких снів.
У мене з очей без зупину течуть сльози.
Я кричу крізь стрічку, кричу, аж палахкотить у горлі, сподіваючись, що він застрелить мене, або вдарить так, що я втрачу свідомість, що завгодно, аби тільки припинити цей нестерпний біль.
Та, схоже, його це зовсім не хвилює.
Він сидить собі спокійно, не заважаючи мені корчитися і кричати.
Розділ шостий
Даніела сидить на трибунах під табло, над стіною, обплетеною плющем, у дальній частині поля. Суботній післяполудень, остання домашня гра регулярного сезону, і вони з Джейсоном і Чарлі дивляться, як нещасним «Ведмежатам» дають перцю на їхньому ж стадіоні, де набилося стільки люду, що яблуку ніде впасти.
Теплий осінній день, безхмарне небо.
Безвітряно.
Позачасся.
У повітрі пахощі...
Смаженого арахісу.
Попкорну.
У пластянках пива — по самі вінця.
Ревище натовпу здається Даніелі на диво втішним. До того ж вони сидять досить далеко від домашньої бази, і не помічають затримки між розмахом і ударом битки — швидкість світла проти швидкості звуку — коли гравець посилає м’яч за стіну.
Вони часто приходили на ігри, коли Чарлі був ще хлопчиком, але минули еони часу відтоді, як вони востаннє навідувалися на «Ріглі-філд». Коли вчора Джейсон запропонував цю ідею, вона не думала, що Чарлі підтримає її, та, мабуть, в душі їхнього хлопчика дзенькнула якась ностальгійна нотка, бо йому й справді захотілося прийти, і тепер він сидів спокійний і щасливий. І всі вони щасливі — таке собі тріо майже в нірвані, гріються на сонечку, наминають чиказькі хот-доги, спостерігаючи, як гравці гасають по яскравій траві.
Даніела сидить, затиснута з обох боків двома найважливішими чоловіками в її житті, сьорбає потихеньку тепле пиво, і раптом їй спадає на думку, що цей вечір якийсь не такий. І хтозна, в кому причина — в Чарлі, в Джейсоні, чи в ній. Чарлі щохвилини не зиркає у свій телефон. А Джейсон такий щасливий, яким вона вже давно його не бачила. Безтурботний — саме це слово спливає в її пам’яті. Його усмішка ширша, яскравіша, легше з’являється на вустах.
І він просто не випускає її з рук.
А може, причина в ній?
Мабуть, це просто пиво, кришталеве осіннє світло й загальна енергія натовпу.
Хоча, навіщо мудрувати, все це — просто відчувати себе живим, сидячи на бейсболі осіннього дня у серці свого міста.
У Чарлі були свої плани після гри, тож вони підвезли його до будинку товариша на Логан-сквер, заїхали в особняк переодягтися і вирушили прямісінько у вечір, удвох — десь біля центру міста, без напрямків, без намірів, галасвіта.
Просто прогулянка суботнього вечора.
Ледве рухаючись по Лейк-Шор-драйв серед жвавого натовпу у вечірню годину «пік», Даніела дивиться вздовж центральної консолі «Шевроле Субурбан» десятирічної давності й каже:
— Здається, я знаю, з чого хочу почати.
За тридцять хвилин вони вже в човнику чортового колеса, прикрашеного гірляндами світла.
Повільно піднімаючись над видовищною набережною Неві Пір, Даніела милувалась елегантним обрієм свого міста, а Джейсон міцно тримав її у своїх обіймах.
На самісінькій вершині їхнього єдиного оберту — на висоті сорока п’яти метрів над веселощами — Даніела відчуває, як Джейсон торкається до її підборіддя і повертає її обличчя до себе.
Вони самі-самісінькі в цьому човнику.
Навіть тут, нагорі, нічне повітря підсолоджене ароматом вергунів і цукрової вати.
Сміх дітей, що кружляють на каруселі.
Радісний крик жінки, яка закотила м’ячик в лунку з одного удару десь далеко внизу на мініатюрному полі для гольфу.
Напруження Джейсона розбивається об усе це.
Він цілує її, і вона відчуває крізь його штормовку, як у його грудях серце стукає наче молотком.
Вони вечеряють у задорогому для себе ресторані, розмовляючи весь вечір так, як не розмовляли вже багато років.
І не про якихось людей, чи про «а пам’ятаєш, як...», а про ідеї.
Вони прикінчують пляшку «Темпранілло».
Замовляють ще одну.
Роздумують, чи не провести всю ніч у місті.
Даніела вже давно не бачила свого чоловіка таким пристрасним, таким упевненим у собі.
Він збуджений, знову закоханий у життя.