![Львів. Кава. Любов [збірка] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/7/5/2/lviv-kava-lyubov-zbirka-download.jpg)
Львів. Кава. Любов [збірка]
- Автор: Вдовиченко Галина Константиновна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-0353-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Кава. Любов [збірка]». Краткое содержание книги:
У будинку були зала й декілька приміщень із окремим виходом. Колишні господарі планували їх із думкою про гостей. Бо це ж вельми зручно і для візитерів, і для господарів, коли люди приїжджають на декілька днів, але ніхто нікому не заважає, кожен займається власними справами і лише десь увечері збираються за столом або й після вечері та, провадячи розумні бесіди про мистецтво й політику, поволі п’ють вино або каву.
Я вирішив таку традицію дещо вдосконалити. Вимислив, що в моєму готелі час до часу будуть влаштовуватися мудрі бесіди на ті ж мистецькі теми. І навіть почав домовлятися з цікавими людьми цієї царини про їхню присутність або й лекції – а чому ні? На мою думку, в очах суспільства це могло б піднести готель на сходинку вище і привабити елітну публіку, яка б віддавала перевагу проживанню саме тут.
Одного разу довелося стати свідком курйозної, як на мене, сцени. У театрі «Еспланада» під час виставки скульптур, коли ненароком зайшла дискусія про безмірну могутність людини, моя тітка без злого умислу згадала десь прочитані слова Івана Багряного: «Ми не дискутуємо. Він доводить, що походить від мавпи, а я хочу походити від Бога».
Опісля цих слів моя скромна тітка була змушена перетворитися на справжню левицю, що відстоює своє лігво. А її опонентами стали чоловіки – освічені, високомірні, з поблажливою посмішкою недовіри на вустах. Їхній хижій натурі чомусь не припали до вподоби слова Багряного.
«Якби могутність людини була найбільшим, що є у світі, то було б дуже сумно, – зауважила тоді тітка, але її спитали, ким був той Багряний. – О, то був великий письменник, за його творами знято фільми, а романи перекладені багатьма мовами. Ви не повірите, але моя батьківщина дала світу багато талановитих людей». І просто ствердно кивнула головою, наче намагалася цим підсилити власні слова.
А потім довго говорила мені про те, як шкода, що стільки люду було знищено тоталітарною системою, і як шкода, що світ не знає про них.
«Про нас він не знає», – точніше, сказала вона.
Тому я захотів розповісти про свою землю, про ті таланти, що зродилися на ній, я хотів представити мою країну сучасною і водночас наділеною скарбами віків. І можете не сумніватися: найбільшим скарбом є людина.
Тож оте приміщення з окремим входом мало слугувати такою собі площадкою для лекцій і дискусій. Ні, звісно, не лише про мою країну. Але багато в чому – про неї. Про нас.
Гострі шпилі храмів тягнуться до неба. Півкруглі дахи схожі на збільшені черепашачі панцирі. Безліч будинків зведені в минулих століттях, тож приваблюють самою своєю старовиною. Чомусь часто покрівлі оповиті чимось схожим на туман, і це надає панорамі особливого шарму. Утім, це якщо дивитися зверху, з мого вікна.
Усередині місто інше. Воно живе своїм особливим життям, без слів промовляючи до людей. У цьому ми з ним схожі.
Викладені бруківкою вулиці могли б розповісти багато про те, яким було життя сто чи двісті років тому. Могли б, якби хто спитав. І кожен будинок міг би багато повідати, кожен має свою власну історію. Але ж ніхто не питає.
І я теж могла би багато розповісти. Без слів. Бо сучасні засоби таке дозволяють, у цьому мені значно легше, аніж тим, хто жив колись давно.
Тому я беру планшет, кладу його в широченьку кишеню свого коричневого піджака (ніколи планшет не буває в сумці, бо це надто далеко, тож незручно щораз діставати ) , на мить озираюся, згадую про скрипку й забираю її з полички в шафі біля вхідних дверей. Мабуть, я дивна, бо люди зберігають на верхній поличці шафи капелюхи, шапки, інше, що може стати у пригоді перед виходом на вулицю, а в мене там скрипка. Справжнісінька скрипка.
Біля ліфта минаюся із сусідкою і приязно всміхаюся.
– Привіт, Юліано! – уголос каже та й посміхається теж.
Юліана – це я. Насправді Юлія, але чомусь усі звикли кликати мене Юліаною. То мало бути моє сценічне ім’я. Сто років відтоді минуло…
На вулиці, біля лотка з цукерками вказую продавщиці на трюфель у блакитній обгортці й швидко вибиваю пальцями на планшеті: «200 г». Мої улюблені, завжди їх тут купую.
– Сьогодні може бути дощ, – аби щось сказати, говорить продавець, молода симпатична брюнетка.