Життя і мета собаки

Одного разу я прокинувся посеред заслуженого сну, відчувши, що вони обоє випромінюють тривогу. Вони сиділи на дивані, а їхні обличчя були дуже близько одне до одного, серця в обох билися так, що я відчував страх і хвилювання. Звук був такий, наче вони їдять, але поживою не пахло. Не розуміючи, що це відбувається, я заліз на диван і сунув ніс туди, де сходилися їхні обличчя — вони обоє розсміялися.

Наступного дня Мама з Ітаном збиралися їхати назад до школи, в повітрі пахло фарбою від нової повітки. Згодом прийшла дівчина, і вони з Ітаном подалися на пристань — сиділи там, звісивши ноги у воду, і розмовляли. Ганна плакала. Вони багато обіймалися, але не кидали паличок і взагалі не робили нічого такого, що люди зазвичай роблять біля ставка, тому я не зовсім розумів, що це відбувається. Вони ще пообіймалися трохи в машині, а коли ми поїхали, Ітан посигналив.

Удома все було по-іншому. По-перше, в Тата тепер з’явилася нова кімната з окремим ліжком, а ще він почав користуватися тим самим туалетом, що й Ітан, і, правду кажучи, після нього мені туди заходити не подобалося. По-друге, коли Ітан не грав із друзями в футбол, він багато сидів у своїй кімнаті й говорив по телефону. При цьому він багато разів промовляв ім’я Ганни.

Листя падало з дерев, коли Ітан повіз мене кататися туди, де було багато великих сріблястих шкільних автобусів із людьми. Раптом із одного вийшла дівчина! Навіть не знаю, хто їй більше зрадів і хотів з нею погратися — я чи хлопчик. Ітану тільки й треба, що обійматись. Мене так схвилювала й потішила поява Ганни, що я навіть не заперечував їхати назад на задньому сидінні.

— Тренер каже, що там сьогодні будуть вербувальники з Мічиганського університету й Університету штату Мічиган. На мене подивитися приїдуть, Ганно, — розповідав їй хлопчик. Слово «Ганна» я, звичайно, зрозумів, але й відчув, як від нього на хлопчика накотив страх і хвилювання. А от від дівчини віяло щастям і гордістю. Я визирнув у вікно подивитися, що там такого відбувається, але нічого незвичайного не побачив.

Того вечора я гордо стояв поруч із Ганною, а Ітан тим часом грав із друзями у футбол. Я відчував, що дівчина, напевне, ще ніколи не бувала в такому чудовому місці, як цей великий двір, тому я провів її туди, куди зазвичай мене вела Мама, і показав їй, де сидіти.

Ми пробули там зовсім недовго, аж тут підійшов Тодд. Я давненько не бачив хлопця, хоча його сестра Лінда й далі весь час каталася вулицею на велосипеді.

— Привіт, Бейлі, — справді приязно сказав він мені, але щось у ньому було геть не так, і я швидко понюхав його руку, коли він простягнув її мені.

— Ти знаєш Бейлі? — спитала Ганна. Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

— А, ми старі друзяки, правда ж, хлопче? Хороший собака.

Мені не треба, щоб такі, як Тодд, називали мене хорошим собакою.