Життя і мета собаки

Часом я в гурті чув запах Ітана. Трохи це досадно було — сидіти й не мати можливості піти й покращити гру, адже я вдома навчився брати м’яч у зуби. Одного разу я забавлявся з хлопчиком і схопив м’яч занадто сильно — той почав здуватися, врешті, зсівся, сплющився й став десь такий, як фліп. Після того Ітан мені більше не давав гризти футбольні м’ячі, але дозволяв ними гратися, якщо я поводився обережно. Мама цього не знала й міцно тримала мене за повідок, а от якби вона мене випустила, я взяв би м’яч, і хлопцям було б значно цікавіше ганятися за мною, ніж одне за одним, адже я бігаю швидше за них.

Згодом цуценя Челсі, Принцеса, підросло, і ми стали добрими друзями після того, як я показав, як правильно біля мене поводитися. Одного дня хвіртка була незамкнена, я побіг до Принцеси і побачив, що в неї на шиї пластиковий комір, а настрою геть немає. Собачка трохи помахала хвостиком, угледівши мене біля вольєра, але навіть не підвелася. Від цього видовища я трохи розхвилювався і сподівався, що на мене люди таку штуку знову не причеплять.

Коли пішов сніг, ми з Ітаном каталися на санчатах, а коли все розтануло, то ми гралися стрибучими м’ячиками. Разів зо два хлопчик витягав із шафи свій фліп і дивився на нього, а я з жахом відводив очі. Ітан піднімав його, оглядав, підважував, а потім, зітхнувши, клав назад.

Цього літа ми знову не поїхали на Ферму, хлопчик ходив косити траву з друзями. Я подумав би, що він уже про це й забув, однак це заняття, очевидно, йому подобалося. Цього року Тато на кілька днів поїхав, тоді приїхали Дідусь із Бабусею. Їхня машина пахла Іскрою, сіном і ставком. Я стояв і нюхав авто кілька хвилин, і не міг нанюхатися, а потім задирав лапу на шини.

— Боже мій, який ти вже великий, хлопчику! — сказала Ітанові Бабуся.

Коли стало прохолодніше, знову почався футбол, а до нього додався чудовий сюрприз — Ітан тепер міг кататися на машині сам! Це змінило геть усе, бо тепер я скрізь їздив із ним, висовував ніс із вікна, стояв на передньому сидінні й допомагав хлопчику вести машину. Як виявилося, після школи Ітан так пізно приходив, бо щовечора грав у футбол. На заняттях він прив’язував мене до паркана й ставив миску води. Це було нудно, але ж мені треба було залишатися разом із хлопчиком.

Іноді, коли Ітан їхав кудись машиною, забувши про мене, я сидів у дворі та скавчав, щоб він повернувся. Зазвичай тоді до мене підходила Мама.

— Хочеш погуляти, Бейлі? — питала вона, доки я так радів, що починав скакати навколо неї. Вона чіпляла до мого нашийника повідець, і ми здійснювали обхід довколишніх вулиць, зупиняючись майже через кожні кілька кроків, щоб я міг позначити територію. Часто ми проходили повз групки дітей, які бавилися, і я замислювався, чому ж Ітан більше так багато не грається. Мама іноді відстібала повідець і відпускала мене трохи побігати з хлопчиками та дівчатками.

Мені Мама дуже подобалася. Тільки на одне можу поскаржитися: коли вона виходила з туалету, то завжди закривала кришкою мою поїлку. Ітан завжди ж залишав її для мене відкритою.