Молоко з медом
- Автор: Ягелло Иоанна
- Серия: Лінка #4
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-55-6
- Переводчик: Божена Антоняк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Молоко з медом». Краткое содержание книги:
«А вона хоче народити, то й добре, нехай народжує. Зрештою, це її вибір», — подумала Дорота. У кожного він свій.
Після розмови з Адріановою тіткою Лінка розхвилювалася. Їй удалося вийти з кав’ярні, якимсь дивом нічого не загубити дорогою й дійти додому. Там вона лягла на ліжко й подумала, що найдужче потребує спокою. Їй багато чого треба було обміркувати. По-перше, що й коли сказати в школі. Одна справа — вчителі й директор, інша — її клас. Адже колись вони мусять довідатися. Вагітність уже доводилося маскувати вільним вбранням, але ж не можна цього робити без кінця. Треба дізнатися, чи зможе вона складати іспити, чи коли виявиться, що вона чекає дитину, то її виключать зі школи? По-друге, треба пересилит себе й поговорити з мамою і Адамом. Не можна ж вічно ховати голову в пісок. Чи дозволять вони їй тут жити з дитиною? Де? Як усе буде? Та наразі вона була просто виснажена, їй страшенно хотілося спати. Останнім часом Лінка взагалі багато спала, але знала, що під час вагітності це нормально. Закуталася улюбленим бежевим коцом і за мить уже поринула в сон. Розбудив її сигнал есемески в месенджері.
Учора о 22.20 народився Бумчик, тобто Бруно. 2450, 50 см. Здоровий. Вітання! Рута.
Оце так! Лінка розхвилювалася. Отже, у Рути вже все позаду! Вдивлялася у фото крихітного малюка, загорнутого в пелюшки й ковдрочку. Чудовий! Лінка б радо подзвонила до Рути, але якось не годилося.
Руто! Вітаю!!! Як усе було? Бачу, що з іменем тобі вдалося!
Дякую! Це було жахливо, майже 24 години, але все позаду. А коли татко побачив, який це кошмар, то погодився з ім’ям без жодних заперечень.
Яка ж вона, мабуть, горда й щаслива, що дитина вже народилася! Лінка теж не могла дочекатися. Хоча від самої думки про 24-годинні пологи їй ставало зле. Та, зрештою, стільки жінок народжує і якось живе… Лінка всміхнулася. Ця новина її дуже втішила.
Жахлива Адріанова тітка більше не псувала їй настрою. Ех, якось воно буде. Подумає про це завтра. Або принаймні тоді, коли виспиться.
Єва Барська обернула ключа в замку й увійшла до помешкання. Нині Кая зі школи забирав Адам, а тоді віз його на якісь заняття з карате. Яке щастя. Матиме вільний вечір. Удома було тихо, Халінка, мабуть, досі не повернулася. Хоча… у передпокої стояли її кросівки! Єва раптом розхвилювалася й побігла до доньчиної кімнати. Було тихо, надто тихо! Штовхнула двері, та побачивши сплячу Лінку, відразу відчула полегшення. Так, тепер вона за неї боятиметься! Лише цієї миті Єва це усвідомила. Боятиметься, чи не станеться чогось поганого, з нею або з дитиною. Переживатиме, як вона, Лінка, дасть собі раду, чи не зламається…
Хвилюватиметься через її школу. Та найдужче… Єва подумала про пологи, про немовля, яке мало з’явитися на світі, і відчула раптовий страх. А що, коли щось не вийде? Відганяла похмурі думки, але нічого не могла вдіяти, вони однаково її переслідували. Таку вже мала психіку… Ще тоді, коли Лінка була малою, коли Єва помирилася з матір’ю (бодай якось), коли почала працювати над дисертацією — ще тоді вона була цілком нормальною. Тоді ще життя здавалося таким… стерпним.
Коли за нею зачинилися двері, Єва полегшено зітхнула. Вона поспішала на потяг до Варшави! Нині вперше мала взяти участь у семінарі для аспірантів. У повітрі відчувалося наближення зими. Повз проїжджав автомобіль, який оббризкав її грязюкою. Напередодні падав перший сніг, та від нього й сліду не залишилося. Тільки ця розквецяна каша… Єва глянула на свої нові чобітки зі світло-коричневої шкіри, які цими вихідними купив їй Кіт, аби дружина, як він висловився «мала в чому людям показатися». На щастя, досить було витерти їх хусточкою — і бруд зник. Учора вони ходили по крамницях з донею й це, звісно, закінчилося заспокоюванням дитини й прилюдним годуванням у кав’ярні. Боже, як добре було вийти кудись без малої! Єві так рідко випадала така нагода. Ну, та Халанці виповнилося лише кілька місяців… Однаково, те, що вдалося вирва тися з дому, Єва вважала успіхом. Кіт перестав через це сердитися, бо відколи погодився на її «примху», вона теж стала геть іншою. Сьогодні мала провести цілий день поза домом і повернутися лише пізно ввечері! Справжня подія!
«Ніхто не розповідає нам, коли ми хочемо дітей, — гірко подумала Єва, — що таким чином ми перетворюємося на в’язнів». А що, хіба ні? Навіть тепер, перед самою поїздкою, вона щодня зціджувала молоко й зберігала його в холодильнику. Звичайно, що її мати розцінила це як примху: «Тебе годували із пляшечки — і все було добре», — сказала вона, геть забувши, що то відбувалося колись. Дітей годували сумішшю, не вставали до них, коли ті плакали (щоб не звикали) і навіть у лікарнях підгодовували водою із цукром! Мати розповідала, що дитину, тобто її, Єву, приносили тільки погодувати, до того ж уважала, що так було значно краще! Тепер усе робили по-іншому. Лише грудне молоко, годування кожні дві-три години, недоспані ночі… Коли Єва нарешті сіла до потяга, то подумала, що подрімає. Адже вона повинна відпочити, мати ясний розум. Поїзд ще не встиг виїхати зі станції Краків-Центральний, а вона вже спала й прокинулася перед самою Варшавою, злякано подумавши, що в поїзді мала переглянути конспекти.