Чарівні створіння

— Бейт. Лайли Еверс Бейт.

— Певна річ, — його усмішка стала ширшою. — Але все по порядку. Судячи з того, що на кухні стихло, гадаю, вечерю подано.

Він поплескав мене по плечу, і ми пішли до бальної зали.

Ліна вже чекала нас за столом, знов запалюючи свічку, яку встиг задути вечірній вітер. Стіл просто вгинався від страв, а я навіть не міг уявити, як вони тут опинились — у будинку, крім нас, не було жодної живої душі. Ця загадка стала наступною після нового інтер’єру і вовко-пса, однак найбільших див я усе ж таки очікував від самого Рейвенвуда.

На столі було достатньо їжі, щоб нагодувати ДАР, усі церкви міста і всю баскетбольну збірну. От тільки страви були не з гатлінівської кухні. Перед нами стояло щось схоже на запечене порося з яблуком у роті, піраміда зі смаженої поребрини з паперовими квіточками на кінці кожного ребра, а поряд з нею — якась понівечена гуска, обсипана каштанами. А ще безліч соусів, кремів і підлив, булок і хлібців, овочів і паштетів, які б я навіть не міг назвати. А до всього були подані бутерброди зі свининою, які зовсім не вписувались у загальне сервірування столу. Я кинув оком на Ліну і скривився на саму думку про те, скільки ж мені заради ввічливості доведеться з’їсти.

— Дядечку М., ми стільки не з’їмо.

Мовчун скрутився навколо Ліниного стільця, махаючи хвостом в очікуванні смачного.

— Що за маячня! У тебе з’явився друг — то святкуймо. Кухня образиться.

Ліна схвильовано дивилася на мене; вона нібито боялася, що я підведусь і, сказавши, що йду помити руки, просто втечу геть. Я знизав плечима і почав накладати їжу в тарілку, сподіваючись, що завтра Амма дозволить мені пропустити сніданок.

Коли Мейкон налив собі вже третю порцію віскі, я вирішив, що настав час показати медальйон. Я помітив, що Рейвенвуд накладав собі страви з верхом, але не бачив, щоб він щось їв. Здавалося, їжа зникала сама по собі від найменшого поруху виделки. Що ж, можливо, Мовчун Редлі — найщасливіший собака в місті.

— Сер, — згорнув я серветку, — ви не проти, якщо я у вас дещо запитаю? Ви добре знаєте історію, а у мами я, на жаль, запитати більше не можу.

«Що ти робиш?»

«Просто запитую».

«Він нічого не знає».

«Ліно, потрібно спробувати».

— Певна річ, — мовив Мейкон, відпивши віскі.

Застромивши руку в кишеню, я дістав підвісок з Амминого мішечка, намагаючись не розмотати хустинку. Раптом згасли усі свічки. Світло в люстрі потьмяніло, а за мить спалахнуло знову. Навіть піаніно замовкло.

«Ітане, що ти робиш?»

«Я нічого не зробив».

У темряві я почув голос Мейкона:

— Синку, а що у тебе в руці?

— Медальйон, сер.

— Ти не образишся, якщо я попрошу тебе покласти його назад до кишені?

Він говорив спокійно, але спокій був удаваний. Було ясно, що він стримується. Рівний голос був уже не такий рівний, Мейкон усіляко намагався приховати схвильованість і напругу.

Я поклав медальйон назад до мішечка і запхав його до кишені. На тому боці столу Мейкон торкнувся підсвічника. Одна по одній спалахнули свічки, а трапеза зникла.