Покривало Ізіди
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Покривало Ізіди». Краткое содержание книги:
Про життя Піфагора, який народився, як припускають, в 580 році до н. е., збереглася жменька історичних фактів і багато легенд. Автор повісті, використовуючи як факти, так і легенди, передає і реальне життя того часу, і фантастичні припущення.
Павутина часу обплутала Піфагора. Він відчував лише свій знемагаючий біг, чув зловтішне сопіння звіра.
І ось… сходи обірвалися. Перед елліном була безодня — безвидна, німа, глуха, невимірна. В ній не було нічого. Нічого того, до чого звик дух людський. Ні форм, ні запахів, ні звуків. Вона вібрувала, мов неозначений, неуявний, немислимий міраж — поза часом і простором, поза думкою й словом.
Піфагор затримався. Рик наростав, став оглушливим.
Не було навіть миті, щоб зволікати. Смерть чи падіння?
Дух в неуявну мить вирішив — краще падіння!
Він стрибнув у чорноту вселенської безодні.
Невимовний біль пронизав тіло. Ніби міріади голок впилися в кожну клітину, в кожний атом його єства. Але та гаряча, болісна хвиля накотилася на нього лише на одну мить, а потім з громом підхопила його свідомість, душу і — метнула її у безмірність…
ПОМСТА СУШІСА
Піфагор прокинувся, коли сонце вже золотило пілони храму. Зала сповнилася фіміамом, лунали урочисті пісні. Тіло стало легке, невагоме. Два юних учні зняли з нього чорне лахміття, подали біле вбрання з наитоншого лляного полотна. Він одягнувся, зійшов униз.
Його зустрів верховний жрець, подав чашу, наповнену гранатовим соком. Він випив її. Заблищало дно, на ньому вияснився малюнок: дитя у квітці лотоса.
— Хвала дитяті! — піднесено сказав Сушіс. — Ти народився для нового життя, мій брате! Віднині ім’я твоє — Аноріс. Радуйся!
— Дитя народилося! — загримів хор дзвінких голосів.
Широке кільце жерців у білих убраннях оточило нового ієрофанта, повело до виходу. Піфагорове обличчя було бліде й натхненне. Він майже не чув пісень, не звертав уваги на вітальні вигуки. Дивився на полум’яне кружало сонця, і в свідомості його звучали пристрасні й буряні слова:
— Вийдіть з храмів обману, летіть на вільний простір!
— Я йду, Амадіс, я йду, кохана, — заспівала в глибині серця незрима струна. — Жодні сіті не втримають мене, жодна безодня не зупинить!..
Увечері вони зустрілися в бібліотеці. Амадіс була в темному плащі. В руках вона тримала сіру накидку, подала її Піфагорові. Очі дівчини мерехтіли хворобливим блиском.
— Одягайся. Хутчіше, — сказала вона. — Ми рушаємо негайно.
— Куди? — спантеличено запитав Піфагор.
— На волю.
— Чому так несподівано? Лише сьогодні я пройшов посвяту.
— І сьогодні Сушіс вирішив ув’язнити тебе, — гнівно мовила дівчина. — Не зволікаймо. Я підслухала розмову старших ієрофантів. Твоя посвята умовна. Їм не сподобалося твоє розкриття у священному сні. Ти їм чужий і ворожий…
— Я знаю, — прошепотів еллін, нахмурюючи брови. — Я збагнув це сьогодні вночі…
— Тебе вирішено не вбивати, лишити живим… але замкнути в глибинах печер. Сушіс хоче скористатися з твоїх послуг. Як — не знаю! Але ти ніколи не побачиш світу, ти вмреш у лабіринті. Елліне, любий, тікаймо! Вже все готово, люди ждуть!
Вона схопила його за руку, повела в глибину бібліотеки. Відкрився темний вузький хід у стіні. Зігнувшись, вони пролізли в нього. Камінь, безшумно повернувшись, затулив отвір. Амадіс, тримаючи Піфагора за руку, вела його крутими й низькими печерами, невідомо як вгадуючи шлях у цілковитій пітьмі. Під ногами хлюпала вода, запах цвілі забивав дух. Незабаром попереду засіріло, і вони вийшли на чисте повітря, повіяв теплий вітер, десь закричали в очеретах сонні птахи. Між темною стіною заростей блищали води Нілу, біля берега бовваніла невелика барка з щоглою.
— Сюди, — прошепотіла Амадіс. Назустріч їм рушили дві постаті, зупинилися.
— Це наші друзі, — сказала дівчина. — Сідай, ми вирушаємо. Незабаром будемо на тім боці, а потім — всю ніч пливтимемо до моря.
Постаті зненацька метнулися до Піфагора, схопили за руки, заломили їх за спину. Він застогнав од болю, крутонувся з усієї сили. Напасники одскочили.
— Зрада! — відчайдушно крикнула Амадіс. — Тікай, елліне!
З темряви виросло кільканадцять переслідувачів, вони мовчки й люто накинулися на втікачів. Піфагор боронився завзято, ненависно. Рикав, ніби молодий лев, що потрапив у пастку. Амадіс повалили і запхали у чорний мішок.
Еллін кинувся їй на поміч. Його вдарили довбнею по голові, забили памороки, зв’язали. По знаку ватажка переслідувачі взяли здобич на плечі й понесли до храму.
Вони стояли перед Сушісом, спустошені, байдужі. Лише у дівчини лихоманково горіли очі, в них поблискували іскри ненависті. Обличчя верховного жерця поблідло, покрилося зеленими плямами. Він скреготнув зубами.