Покривало Ізіди
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Покривало Ізіди». Краткое содержание книги:
Про життя Піфагора, який народився, як припускають, в 580 році до н. е., збереглася жменька історичних фактів і багато легенд. Автор повісті, використовуючи як факти, так і легенди, передає і реальне життя того часу, і фантастичні припущення.
— Що бачиш? — тихо, але владно запитав він.
Похоронна пісня ледве-ледве плинула над залою, в її ритм впліталися судорожні, схвильовані слова Піфагора. Він розповів про свої видіння і розпачливо скрикнув, ніби поранений птах:
— Істино, де ти? Де ти, де?
Мелодія змовкла. Жерці перезирнулися. Ієрофант Потіс занепокоєно мовив:
— Великий брате! Його дух бунтівливий і непокірний. Він богоборчий і стихійний. Нас тривожить ця посвята. Ще жоден з молодих жерців не бачив таких видінь.
— Тихо, о Потісе! — сказав верховний жрець. — Не втручайся в потік містерії. Що бачиш далі? — звернувся він знову до Піфагора.
— Бачу полум’я… Полум’я… Блакитне, прекрасне… А тепер — криваве… Чорне… Дим, дим, багряні іскри… Я лечу до полум’я…
— Говори, говори…
— Це олтар. Біля нього прекрасна жриця. Срібна запона перед нею, на тій запоні — золоті, кришталеві іскри. Виникають, згасають. У жриці довге волосся до пояса, воно ніби із срібла… ніби із променів місяця… переливається, дзвенить, співає… А очі небесні, промовляють без слів… Я зупиняюся перед нею, не можу промовити й слова… Вона піднімає прадавню чашу, в ній хлюпає вогонь, рідкий вогонь… Звідусюди летять до чаші золоті іскри, ніби сонячні зерна, і зливаються з живим вогнем… а запона хвилюється, хитається, ніби од вітру… а за нею щось тривожне і жадане…
— Запитай, запитай її, — владно каже Сушіс.
— Я звертаюся до неї, — шепоче Піфагор. — Я питаю — звідки лихо і кров на землі? Звідки обман і насилля? Чому боги мовчать? Чому люди безсилі, маючи такий полум’яний розум і величні почуття? Вона повернулася до мене, дивиться… дивиться в душу мою… Вона непорушна, вуста німі… та я чую її відповідь…
— Що вона каже?
— Жриця гнівна й буряна, — захоплено відповідає Піфагор. — Вона прекрасна. Слова її, ніби ураган, смерч… Вона каже чудесні слова…
— Повторюй…
— Храм життя — Всесвіт… Він не для обраних… Всі діти любі для Великої Матері-Природи… Не ждіть богів — ви самі боги… Кожен має олтар Світла — серце… Ви зганьбили його… Люди — вільні сини Небесної Матері, розірвіть страх, летіть на вільний простір… вийдіть з храмів обману… Мати дарує вам свободу… Прийміть живоносний дарунок… О горе! Вона зникає! Її нема… Пітьма, пітьма… Де я? Що зі мною? Я не бачу, не чую, я глухну… Піфагор замовк, вуста його завмерли, тіло витягнулось, закам’яніло. Сушіс поволі зійшов униз, стояв німою примарою в колі ієрофантів. Почувся зловісний шепіт, наперед виступив знову Потіс.
— Ти чув, Сушісе? — жовчно запитав він.
— Чув, — луною відгукнувся верховний жрець.
— Цей дух чужий для нас ворожий. Навіть у сні посвяти він бачить руйнування храмів. Ти хочеш дати йому вищу посвяту? Що станеться з нами?
— Тихо, браття, — грізно озвався Сушіс, відходячи до вікна. На далекому обрії розквітала вишнева зірниця, в її слабкому світлі обличчя верховного жерця було втомлене, стурбоване. Він оглянув непорушне коло ієрофантів, з притиском сказав: — Я знаю, що діяти. Ми оголосимо йому про посвяту, проте він буде в нашій волі, під нашим наглядом. Це — сильний дух. Він потрібен для храму Тота. І ви без полум’я не обійдетесь, священні браття! Чи не так? — підвищив голос Сушіс. — То хай краще полум’я буде в надійному місці. Я так вирішив…
— Дивися, Сушісе! — зітхнув Потіс, ховаючи погляд під насупленими бровами. — Аби ти пізніше не пожалкував…
А свідомість елліна билася в колі пітьми.
Перед ним слався нескінченний чорний шлях. Не було йому кінця-краю. Треба було йти — невідомо куди. Здавалося, що в морі імли, яка оточувала його звідусюди, плавають моторошні почвари, наближаються, готуються пожерти непроханого гостя з нетутешнього світу.
Та прояснився виднокіл. Вирізьбилися поміж туманом високі, похмурі дерева. За ними — тіні, привиди химерних істот. Чути ричання звірів, між стовбурами великими, сильними стрибками пересувається метке, хиже тіло гігантського лева.
Піфагор побіг, відчуваючи, що ноги слабнуть, підгинаються. Не можна зупинитися, одна мить — і смерть!
Переможне ричання потрясає простори. А заховатися ніде! Дерева, ніби колони, верхів’я їхні сягають неба, ховаються у хмарах. Поміж колонами — широкі мармурові сходи. Куди вони ведуть? Певно, до храму! В ньому є люди, можна буде заховатися від лютого хижака!
Еллін щосили побіг сходами нагору. Він чув гаряче дихання лева у себе за спиною. Миготять нескінченні колони. Де ж храм? Чому він так високо? Де люди, живі люди?
Так було довго… Може, години… може, роки… чи століття?..