Жорстокий ліс
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Жорстокий ліс». Краткое содержание книги:
Острожани на Волині, які допомагають радянським розвідникам пройти через щільні фашистські
та поліцайські пости в лісі і виконати важливе завдання командування. Після визволення
підлітки допомагають вистежити й знешкодити банду поліцайських недобитків, що тероризувала
населення.
Бутурлак витягнув із звичайного солдатського мішка три великих хлібини, кілька банок консервів і добрячий шмат сала.
Це — сухий пайок на два тижні, пояснив, а через півмісяця він з'їздить до міста й привезе ще.
Тепер харчова проблема не турбувала більше Андрія, і він із спокійною совістю подався по гриби. До грибів можна буде наварити казан картоплі з салом чи підсмажити ляща…
А вдень Сергійко з товаришами притягне кошик чорниць.
Чудово жити у такій райській місцині, як Острожани!
Починався дубовий ліс, тут вже мусили бути боровики, і Андрій присів під могутнім деревом, чекаючи, поки посвітлішає. Чомусь одразу подумав про Вірку — як учора, коли поверталися до Острожан, вона розповідала про ленінградську блокаду.
Вірчина мати була острожанська. Давно, ще в громадянську війну, коли червоні полки громили Пілсудського і якась кавалерійська частина заблукала до Острожан, на неї кинув оком червоний командир, і Вірчина мати зникла з села — лише зрідка приходили в Острожани листи, які свідчили, що вона жива й почувається непогано. Чоловік її служив у Червоній Армії, жили вони в Ленінграді — великому й казковому місті: колись бабка Мотря показувала кілька кольорових знімків, одержаних від дочки. Андрій сам бачив їх і не міг повірити, що все це можна створити людськими руками. Бачив він і перше фото Мотриної онуки: вона не сподобалась йому — сукенка з якимись витребеньками, дивиться пихато, а на голові величезний бант. Не дівчина, а паненка якась…
Коли почалася війна, Вірка з матір'ю залишились у Ленінграді, батько бив гітлерівців на різних фронтах і дослужився до полковника.
Мати померла від голоду, а Віру вивезли з блокованого міста. Жила в дитбудинку, та батько, одержавши двотижневу відпустку, забрав її і привіз в Острожани до тещі — тепер бабі Мотрі щомісяця привозили з пошти гроші — по якомусь атестату, як гордовито пояснювала. Ще б пак — ніхто й ніколи в Острожанах не одержував так гроші — щомісячно й з рук самого поштаря.
Спочатку на Віру бігало дивитися все село: як-не-як, а полковницька дочка, та згодом призвичаїлись, і чепуркувата дівчина з її шкіряними сандаліями вже не викликала загальної уваги.
Перший сонячний промінь пробився крізь дубову крону й висвітив сухе листя на землі.
Хлопець роззирнувся й одразу побачив за кілька кроків коричневу блискучу шапку боровика.
Зрізав обережно — ніжка міцна, біла, без єдиного хробака. А поруч ще один…
Забувши про все, Андрійко спустився до улоговини, де росли молодесенькі дубки.
Якщо йти вздовж улоговини, то завжди можна набрати з півкошика, а в грибні роки й кошик боровиків. Сьогодні гриби траплялися не так і часто, але через годину було вже півкошика. Хлопець вийшов на невеличку галявину й зупинився вражений: посередині її витягнувся на товстій ніжці величезний, може, на кілограм, білий гриб.
Андрійко постояв трохи, підійшов до гриба обережно, немов міг сполохати його, обійшов навколо й сів поруч, не насмілюючись зрізати. Обережно зняв із шапки сухий дубовий листочок, попестив гриб, відчувши долонею, який здоровий і твердий цей лісовий красень.
Зітхнувши, зрізав.
Справді, гриб був хоч і великий, та здоровий, без хробаків, і Андрій уявив, як здивується Бутурлак. Либонь, і не бачив таких, точно, не бачив, навіть в їхньому грибному краю такі зустрічаються нечасто. А під Харковом, звідки родом Бутурлак, і лісів справжніх не лишилося.
Боровик зайняв третину кошика, і Андрієві розхотілося далі збирати гриби. За звичкою глянув на небо, визначаючи час, але відразу згадав про годинника — нема ще й шостої.
Простягнувся на траві, підклавши долоні під голову, лежав і чув, як рухається час.
Раніше в такі хвилини час немов завмирав, зупинявся: Андрійко не рухався, не рухався й час, він засинав, і все засинало разом з ним, хіба що тільки хмаринки були непідвладні його волі.
І зараз він заплющив очі, наказуючи всьому навколо зупинитися, а маленькі, зовсім маленькі секундочки не послухалися, цокали й цокали біля вуха, і Андрій відкинув ліву руку, щоб підкорити час.
Цокання припинилося, та секунди все ж рухалися, тепер хлопець не чув, а бачив їх: вони пробиралися до нього крізь траву, видиралися по сорочці на груди, тут шикувалися в колони і йшли, твердо тримаючи крок, як на параді — цок, цок, цок…
Ілюзія цього маршу була настільки сильною, що хлопцеві захотілося сісти й струсити з себе оце безкінечне рухливе військо, він провів долонею по сорочці на грудях, та секунди йшли і йшли, твердо тримаючи ногу.