Жорстокий ліс

— Дивно, — посміхнувся Ярощук. — Гриць Жмудь — підліток, а вже голиться й туфлі сорок третього розміру носить.

Пані Ленартович не розгубилася ані на мить.

— Родич якийсь з ним приїхав. Сьогодні мав вертатися, то й поїхали…

— А прибор для гоління забув?

— Невже? — здивувалася.

— Гриць з ним поїхав?

— Не знаю.

— Який він із себе, Жмудів родич?

— Прошу я вас, чоловік літній уже, років за шістдесят, сухий такий і кашляє.

– І кашляє? — недовірливо перепитав капітан.

— Усю ніч кашляв, простудився десь.

— Сухий, значить?

— Так, непоказний, прошу я вас, чи то хвороба висушила, чи то комплекція вже така.

— Климук, — звернувся капітан до лейтенанта, який стояв на нижній приступці сходів, — принеси, будь ласка, сорочки. У шафі там, брудні, бачив? — Коли лейтенант повернувся, взяв сорочку за плечі, розтягнув перед старою. — Сухий, кажете, а сорочки чомусь п'ятдесят шостого розміру носить!

— Не знаю… не знаю… — знітилась. — Може, це й не їхня.

— Все може бути, — одповів капітан. — Шкода, громадянко Ленартович, та мусимо вас затримати. Так, — повторив, — шкода, вік у вас такий…

— А я ще не скаржусь! — блиснула очима нараз зовсім по-молодечому.

— Покличте понятих, — розпорядився капітан, — робитимемо трус.

… Бутурлак сидів на лавці в невеликому садочку за райвідділом міліції. Поруч примостилася Віра, Андрій з Пилипом лежали животами на густому спориші.

Пилип дриґав голими п'ятами, розповідав пожвавлено:

— Школа в нас тепер — семирічка, і ми з Андрієм за рік п'ятий і шостий пройшли. Петро Андрійович сам вам скаже — знання в нас і за сьомий є, та не тверді…

— Хто це — Петро Андрійович?

— Директор школи. Він історію викладає. Ще й географію та німецьку мову. Не вистачає вчителів, всього чотири було, та з райвно обіцяють ще прислати.

— До речі, — нагадала Віра, — крейду ми так і не одержали.

Андрій сів на траві.

— Дивись, забули… Котра година? — запитав у Бутурлака.

Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.

— Пів на другу.

— Там зараз перерва, — полегшено зітхнув Андрій. — Одержимо потім.

Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.

— А я вам подарунки привіз, — мовив підкреслено байдуже. — Оце тобі, Андрію, — простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. — Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… — простягнув Пилипові майже такого ж годинника. — Ще Сергійкові дарунок є, — переклав щось у валізці, — а тобі, Вірочко, ось…

— Шоколад! — радісно вигукнула дівчина.

Справді, Бутурлак тримав велику плитку шоколаду, акуратно загорнуту в срібну фольгу.

Андрій притулив годинника до вуха, слухав, як м'яко й безшумно цокає. Зиркнув на Пилипового: теж гарний, та, либонь, не такий, як у нього. Хотілося застрибати на одній нозі — аж до вулиці й назад — оце так дарунок!

У них на всі Острожани є один наручний годинник, у Петра Андрійовича, ще кілька ходиків по хатах, і ось тобі…