В забутій країні

— Не знаю, тоді було темно. Я пам’ятаю тих двох, у кого був амулет. Один із них — старий чоловік із сивою бородою. Той ніколи не наважився б одібрати вкраденого жука-скарабея, — відповів Псаро.

— А другий?

— Другий був високий, худорлявий чоловік, а очі в нього блищали, мов у божевільного.

Я був урятований! Я розумів, що не відповісти на цю вихватку Нохрі не можна, і тому сказав сердито, намагаючись викликати в Нохрі повагу до себе:

— Послухай, Нохрі, сама володарка цієї країни привітала нас, а вона могутніша і впливовіша за тебе, хоч ти про це думаєш інакше. Відколи ми тут, ми нікому не вчинили нічого поганого. Ще того дня, коли ми прибули сюди, я переказав цариці, що боги завітали до її країни, дбаючи про мир і добробут серафійців. Питаю тебе, за чиїм наказом ти образив мене і поставив цього чоловіка суддею наді мною?

— З власної волі! — гримнув Нохрі.

— Коли так, я змушений буду сказати цариці, що перебуваю тут не для того, щоб мене ображали.

— Царицю можна налякати розповідями про богів та духів, про чаклунство та закляття — вона ж усе-таки жінка, — а солдатові ці байки ні до чого.

— Я йду до цариці, - сказав я і рушив до виходу.

Двері самі розчинились переді мною, але не встиг я пройти і двох кроків, як дорогу мені заступили двадцятеро воїнів, озброєних з голови до ніг.

Я обернувся до полководця:

1- Накажи їм пропустити мене!

Нохрі зловтішно усміхнувся:

— От бачиш, яку сіть розкинув я тут для вас! Цього разу ти з неї вибрався, але на другий раз уже її не розірвеш і опинишся в ній не тільки ти сам, а разом із шакалом, ібісом та соколом, — відповів полководець і звелів пропустити мене.

Я розумів, що тільки чудо врятувало мене від Нохрі, і, вийшовши з палацу, ще довго не міг отямитись. Який у мене був настрій, ви можете собі легко уявити, коли згадаєте, що я ніколи не був хоробрий.

Але Нохрі кинув нам зухвалий виклик, і я зразу ж подався до цариці, щоб розповісти їй про все.

Біля головного входу мене зустрів начальник охорони. Він підніс руку, вітаючись зі мною, і спитав, що мене привело до палацу. Я відповів, що конче мушу побачити царицю. Тоді він провів мене садом до будинку, де була тронна зала. Гарними мармуровими сходами я ввійшов до величезної зали з басейном. Біля води було розстелено килим, на якому лежала цариця із своїми подругами. Я подивився на неї і мимоволі подумав, що вона ще зовсім дитина.

Цариця встала й шанобливо привітала мене.

— Боги просили вас що-небудь переказати мені? — спитала вона.

— Боги посилають цариці своє благословення, — відповів я і знову подумав, що ми справжні злочинці, коли наважуємося свідомо обманювати молоду, чесну й чисту дівчину.