Черлені щити

батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав її, зневажав, навіть у гніві руку здіймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасію. І це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсім неможливим стало її життя відтоді, коли батько відкрито заявив боярам, дружині і всьому Галичу, що свого позашлюбного сина Олега від тієї повійниці Настасії хоче після себе бачити князем на галицькому столі. Обурилися бояри, захвилювалося поспільство, а мати зовсім втратила голову. Я став на її захист і на захист своїх прав. "Отче, — сказав я на боярській думі, — за мудрість і за могутність прозвали тебе Осмомислом. Та яка ж то мудрість державна — ладити в князі Настасича, сина жінки гулящої? Яке ж то батьківське серце — відрікатися від законного сина, свого спадкоємця, позбавляти його золотого стола галицького? З тебе сміятиметься вся Русь! А чужоземні володарі зневажатимуть і не захочуть знатися з тобою!"

Бачили б ви, як обурився на ці мої слова князь Ярослав! Як грізно блиснули його очі, а голос загримів, як грім!

"Нещасний! — вигукнув він грізно, схопившись зі свого золотого стола. — Як смієш мовити таке вітцю своєму! Я не тільки позбавлю тебе князівства, я вижену тебе геть із землі моєї, не дам тобі спокою ніде, куди б не закинула тебе доля! А всім, — хоче хто знати це чи не хоче, — я тут урочисто об'являю свою волю: спадкоємцем після мене стане мій син Олег! І то дарма, що його мати — не княгиня! Досить того, що я кохаю її! Хіба великий князь київський Володимир, син Святославів, не був позашлюбним сином служниці-простолюдинки Малуші? Був! І всі руські князі ведуть від нього свій рід! То чому ж мій син, княжич Олег, не має права посісти золотий стіл галицький і володіти Галицькою землею після мене?"

Бояри загули, загомоніли, найбільш гарячі голови посхоплювалися з місць, почали кричати, що князь негоже чинить і вони не дозволять Настиному синові володіти ними.

Князь грюкнув посохом об поміст, побагровів, показав мені на двері:

"Геть звідси, крамольнику! Не здіймай котори проти отця! Як я сказав, так і буде! А всі, хто тут підвищує голос супроти князя, пам'ятайте: поруб у мене глибокий, а меч гострий!"

Я покинув боярську думу. Зі мною пішли всі, хто боявся за своє життя. Князь Ярослав має крутий норов і важку руку, — до розправи у нього не довго.

А вночі, забравши матір і сім'ю, я разом із своїми однодумцями втік у Польщу. Вісім місяців жив там у місті Червені, ждучи вістей од вірних людей, що лишилися дома. Вісім місяців, кожного ранку, виходив я на городський вал, дивився, як сходить сонце з-за рідного, але такого далекого краю, і думав: "Коли ж настане мій час? Коли повернуся додому?"

І ось такий час настав. Взаємна ненависть між батьком і боярами, а потім і городянами росла і збільшувалася, як брость весною, аж поки одного дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич — і бояри, і дружинники, окрім небагатьох батькових прихильників, і ремісники, і робучичі — хлинув, як повінь, на Гору, до князівських хоромів. Князя взяли під варту, його прихильників посікли. Олега Настасича кинули в поруб, а попадю Настю, через яку скоїлося таке лихо, схопили, вивели на майдан і привселюдно спалили на вогнищі як відьму.