Операція «Вольфрам»
- Автор: Эдигей Ежи
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Орест Черній
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Операція «Вольфрам»». Краткое содержание книги:
Серед найпопулярніших творів письменника: «Справа Нітецького» (1966), «Ельжбета іде геть» (1968), «Пансіонат на Страндвеген» (1969), «Людина зі шрамом» (1970), «Заповіт самогубця» (1972), «Смерть чекає біля вікна» (1973), «Історія одного пістолета» (1976), «Це його справа» (1978), «Ідея вартістю сім мільйонів» (1982), «Фотографія в профіль» (1984) та ін.
— Що сталося з отим палієм? — запитав Антон Міллер в одного з бразільських гостей.
— Я не цікавився.
— Його забрали ваші люди.
— Хіба це так важливо, що з ним зробили? Головне: він не повернувся сюди.
— Можливо, вони схотіли, аби він показав, як діє динаміт, — засміявся один бразілець. — Може, його відвезли до річки, до риб-хижаків. А піраньї завжди голодні!
Розділ XII
НАШ КЛІЄНТ — НАШ ПАН
Представник великої японської суднової компанії «Тадасі» у Сіднеї зовсім не здивувався, коли отримав розпорядження, щоб один із кораблів цієї компанії, який саме завантажували пшеницею для Шанхая, перемінив курс і завіз пшеницю в Південно-Африканську Республіку. Японський агент, який вже багато років займався експортом зерна з Австралії, не пригадував, щоб принаймні один корабель з пшеницею плив у тому напрямку, але бізнес є бізнес. Хто продає, зовсім не мусить знати намірів того, хто купує. Головне — аби заплатив за товар і фрахт.
Отже, прийнявши в свої трюми останні тонни зерна і випливши з порту в Сіднеї, корабель «Сакура-Мару» замість півночі взяв курс просто на Дурбан. Корабель мав також гарантований зворотний вантаж у Японію: шістдесят тисяч тонн африканського вугілля. Капітан і екіпаж були задоволені — після півторарічного регулярного курсування між Китаєм і Австралією хоч кілька днів побудуть разом зі своїми сім'ями.
Під час рейсу в Дурбан і при розвантаженні не трапилось нічого незвичайного. Але в порту їх спіткала нова несподіванка — замість вугілля їх завантажили баластом і наказали плисти до Намібії, де вони мали взяти залізну руду й доставити в Кейптаун. Лише тоді, знову з баластом, вони повинні були повернутися в Дурбан по вугілля.
Фрахт був вигідний. Клієнт платив навіть за рейси з баластом, тож судновласник компанії «Тадасі» був задоволений, а екіпаж корабля не мав часу замислитись над дивними витівками замовника, який мусив, мабуть, багато доплачувати до такого сумнівного бізнесу. Аби перевозити руду з Намібії в Кейптаун, не обов'язково фрахтувати для цього японський суховантаж із Дурбана. Для такого рейсу не бракувало кораблів, які стояли на рейді в Кейптауні.
Ні капітанові, ні судновласникові навіть на думку не спадало, що цей вигідний фрахт пов'язаний з однією незначною деталлю: «Сакура-Мару» був кораблем-близнюком «Куретаке-Мару», який зараз довантажували вольфрамовою рудою і який готувався до рейсу через Атлантичний океан.
В одному з портів Намібії на корабель «Сакура-Мару» чекало двадцять тисяч тонн залізної руди. Проте колір цієї руди був якийсь дивний: не темно-іржавий, а значно світліший. Здавалось, ніби в ній більше піску, аніж заліза. Ще дивнішим виглядало те, що для перевезення такої жмені піску був зафрахтований корабель з тоннажем сімдесят тисяч і що капітан отримав розпорядження плисти по той самий пісок аж із Дурбана.
Японці, однак, нічому не дивувались, бо, як відомо, наш клієнт — наш пан. Аби платив. Навантаження залізної руди відбувалось дуже вже повільно: то докерів не вистачало, то мотори псувалися. Проте власник вантажу зовсім не переймався дедалі більшими видатками й, навіть оком не змигнувши, платив за простоювання корабля «Сакура-Мару». Японські матроси вигрівалися собі на корабельній палубі.
Нарешті, ледь завантажений, японський суховантаж узяв курс на Кейптаун. Тут знову його протримали на рейді три дні, й лише потім буксири завели в порт. Чому саме три дні? Це також було таємницею, бо в порту місця було доволі.
Коли руду розвантажили, на корабель прибула санітарна комісія і дала розпорядження знищити щурів, що зайняло іще два дні. Капітан протестував, але дарма. На третій день він також не зміг вийти в море, щоб узяти курс на Дурбан, бо не вистачало буксирів, аби вивести «Сакура-Мару» з порту. Лише пізнього вечора закінчилися клопоти капітана. Нарешті знайшлися буксири, які уже в цілковитій темряві вивели корабель у відкрите море, і той одразу взяв курс на схід.
Якби корабель простояв ще принаймні годину, то матроси зауважили б, що ті самі буксири ведуть подібний корабель, який пришвартувався не біля купи залізної руди, а трохи далі. Через дивний збіг обставин з корми звисав великий шмат брезенту, який закривав частину назви корабля. Видно було лише друге слово — «Мару».
Наступного дня ані портові працівники, ані жителі Кейптауна не помітили ніякої зміни. Японський корабель як і досі стояв на причалі, тільки посунувся трохи вперед. Крани вивантажували руду на берег. Ця руда, однак, була трохи темніша. Можливо, в одному трюмі була темніша, а в другому — світліша. Докери могли, звісно, нічого не помітити, але найвірогідніше вони були у все утаємничені й щедро підкуплені.