Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Химера - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Химера

Электронная книга - «Химера». Краткое содержание книги:

«Химера» — найповніше в Україні видання творів Михайла Масютка, письменника, художника-графіка, літературознавця, публіциста і правозахисника, багаторічного в’язня радянських тюрем і таборів. У творах М. Масютка — нелегка доля рідної землі та людей за роки радянської окупації. Повість «Химера» та оповідання «Дзвонарка» чудом збереглися в архівах КГБ і публікуються вперше. Інші твори невеликим накладом було надруковано в книжці «Досвітній сполох». Деякі оповідання та вірші М. Масютка з коротким життєписом автора увійшли також до книжки В. Чорновола «Лихо з розуму», що кількаразово видавали в діаспорі та Україні.
Для тих, хто шукає правду.
1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 110
Перейти на страницу:

Коли я повертався з роботи, то бачив, як дві маленькі дитячі постаті, низько нахиливши голови, виходили з села шляхом, що веде до міста.

Давно я не працюю в тому селі Олексичі під Стриєм. З того часу, як звідти виїхав, там ніразу не був. А так хочеться побувати в ньому Так хочеться довідатися про долю двох братів-сиріт, що вчилися найкраще в школі.

Де вони тепер? Чи живі?

Ківерці, 1956

У ПОТЯЗІ

Потяг поволі рухається у напрямку Стрия. Коливання вагонів хитає похилені голови пасажирів. Тут робітники в своїх засмальцьованих робах, тут жінки з порожніми банками з-під молока і з торбами, наповненими міським чорним хлібом.

Десь у кутку вагона дівчата затягнули сумну-сумну пісню.

Проти мене сидить немолодий чоловік з поораним зморшками обличчям і з порепаними долонями. Він каже своєму сусідові:

— Двісті грам жита дали на трудодень. Двісті грам. Це жменя збіжжя. Та якби мені пан, що я в нього робив, дав мені жменю збіжжя за мою денну працю, то я б йому морду набив.

— Слухай, чоловіче, — віззивається до нього сусід, — мовчи. Не говори так голосно. Знаєш, у цієї держави при кожній стіні очі й вуха.

— Та най слухають. Най оглухнуть. Що вони мені зроблять? Заберуть? Пошлють на каторгу? А хіба я не на каторзі зараз? Забрав у тебе землю і погнав потом поливати її задурно — хіба це не каторга? Там, може, хоч пайку хліба дасть тобі за роботу. А тут цілий день робиш голодний, як чорний віл, а він прийде й запише тобі трудодень. Запише! А що дасть, чорт його знає. Каже, що дасть щось колись, у кінці року. А може й нічого не дати, як йому захочеться.

Це життя, га? Це не каторга? Якої ще каторги мені треба?

Львів, 1948

В АВТОБУСІ

Після короткого гостювання їдемо додому. Автобус так переповнений, що задихаєшся від людських випарувань. Поруч нас сидять немолоді вже чоловік і жінка. Ці люди дуже відрізняються від усіх інших пасажирів. Вони добре одягнені, їхні обличчя не вкриті зморшками журби. В їхніх очах нема тієї печаті розпачу і безнадійносте, яка є в місцевих людей. Вони говорять між собою то українською, то іспанською мовою.

Між нами скоро зав’язується розмова. Виявляється, що наші сусіди зовсім недавно приїхали з Аргентини, повернулися на батьківщину, на якій не були понад тридцять років.

— То як вам тут живеться? — питаю я в «аргентинців».

— Нас одурили, — говорить жінка. — Нам говорили, що тут центнер пшениці коштує 70 копійок, а тим часом ми тепер за 70 копійок ледве можемо купити дві літрові баночки збіжжя.

— Та нам там говорили ваші агітатори, що тут рай, якого світ не бачив. Нащо нам працювати на буржуїв на чужині? — подумали ми, коли можемо працювати самі на себе на своїй землі. Знялися та й приїхали додому. І попали не в рай, а в самісіньке пекло, — каже «аргентинець».

Вони говорять так голосно, що чути на весь автобус. Очі всіх присутніх обернені до них, але ніхто не обзивається до «аргентинців».

— А ви знаєте, — кажу я «аргентинцям», — що у нас небезпечно говорити про такі речі. У нас за такі розмови судять і засилають до Сибіру.

— Як? За правду? — вигукує сусідка — «аргентинка». — Та у нас, там в Аргентині, виходь на вулицю і на все горло кричи що хочеш, організовуй збори, клуби, друкуй газети і книжки — доказуй свою правду як хочеш — ніхто тобі нічого. Аби не йшов зі зброєю, не скидав влади.

— Ну то там, а тут інші закони, — кажу я.

— Та як? — не вгамовувалася сусідка. — Та тут же свобода!

— Е, свобода… та не всім, — сказав один старий, що сидів навпроти, сумно усміхнувся й опустив голову.

— Та я тут, — знову заговорила «аргентинка», — стояла півдня в черзі, щоб купити півкіля масла. А там тобі додому принесуть що хочеш, аби ти тільки купував.

— Купила півкіля масла, — продовжувала обурюватися «аргентинка», — прийшла додому та й кажу сусідці, щоб ішла купила собі. А вона мені каже: «Мінє масло нє нужно, нам у абкомавском магазіні дають всьо, что ми хочем». Що то за перебирання людьми? Я ще ніде не бачила такого, щоб одним було все, а іншим — нічого.

— Та якби там було таке, — втрутився чоловік «аргентинки», — щоб одним давали все, що вони хочуть, а інші мусили умлівати в чергах по півдня за маслом, то там революція вже була б. Та я там заробляв дев’ятдесят кілограмів білої, як сонце, муки на день, а тут їх не зароблю й за два тижні.

1 ... 35 36 37 38 39 40 41 42 43 ... 110
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)