Пригоди Синдбада мореплавця

— Ну, як тобі подобається новий спосіб увічнення моїх творів?

— А чи не гадаєш ти, дядечку, — несміливо зауважив я, — що дівчата виголошують вірші зашвидко?

— Не буває зашвидко! — відповів дядько, з урочистим знаттям піднявши вгору вказівний палець. — Не буває зашвидко! Вірш треба або читати швидко, або взагалі не читати! Треба навіть досягти того, аби губи, тріпочучи наввипередки, переплутались у спільному своєму розгоні. Нехай не знає верхня губа, що говорить нижня! Правда, дівчата?

— Правда, правда, правда! — закричали заскочені зненацька питанням дівчата.

Дядько знову звернувся до мене.

— Щодня перед відходом до сну мої невільниці урочисто мені присягаються, що ніколи по своїй охоті, з власної і невимушеної волі не викинуть зі своєї пам’яті моїх творів.

Тут дядько звернувся до дівчат.

— Присягайтеся мені згідно зі звичаєм!

— Присягаємось, присягаємось, присягаємось! — знову хором вигукнули дівчата, піднімаючи вгору руки.

Дядько гордо вказав мені на них рукою і сказав:

— Погодься, що я добре знав, кому довірити свої твори. Чим є папір, чим є пергамент порівняно з такими дівчатами? Нічим! Так — їх ані вітер у море не звіє, ані прачка з них моїх творів не випере.

І дядько дав знак рукою, що дозволяє невільницям іти на спочинок. Вони почали вервечкою виходити з кімнати. Були там білявки, брюнетки, шатенки, руді і русяві. Поки вони виходили з кімнати, я помітив, що обличчя їх дещо стомлені, а й навіть пригнічені. В очах стояв якийсь смуток чи навіть розпач. Вони викликали одночасно жаль і повагу, якщо не зважати на вищезгадані підозри, позбутися яких я чомусь не міг.