Вода з каменю. Саксаул у пісках

Розділ сьомий

Холод вигнав пана Курковського зі стайні, що притулилася до задньої стіни бойні на Замарстинові. Теплий струмок із худоб'ячої крові та калу, який витікав з труби прямо на конюшню і, обминаючи її з обох боків, віддавав своє нудотно–млосне тепло двом шкапам і візникові похоронних караванів, замерз, шерсть на конях скучерявилася і покрилася інеєм, а просяклі дьогтем чоботи Курковського затвердли мов камінь, і він тепер не міг їх скинути, щоб перемотати онучі.

Щедрий осінній заробіток вичерпувався — люди перестали вмирати. Шкап'ята без упину жерли овес, і візник з острахом дивився, як він тане, та й у самого у правій кишені лапсердака не стало срібних монет, з якими він двічі на день заходив до корчми Сруля, де можна було наїстися копченої риби навіть у шабаш. У лівій мідних крейцерів було ще багато, проте їх дзенькіт, коли пробував пальцями, був сумний, мов звук надтріснутого дзвоника, — словом, пан Курковський нічого втішного на близьке майбутнє не передбачав, а заробітків не було, і він у скрусі приходив до думки, що бути магістратським слугою набагато гірше, ніж жебраком, бо їх суспільство утримує задарма, не вимагаючи відробітку.

Коли кров'яно–гнойовий потічок утворив довкола конюшні брудно–червону замерзлу калюжу і останнє тепло пропало, Курковський згадав про державного утриманця Яся Сакрамента, накрив коней веретами і подався на Ринок, щоб порадитися з ним, як пережити цю люту зиму, бо ж звісно — Ясеві тепер велося набагато краще.

Ясьо стояв, як завше, у своєму кутку в кав'ярні «Унтер цвайундфірціг», тримав у руці скрипку, не грав, бо не було кому; тлуста шинкарка сердито зиркнула на ще одного жебрака, з яких їй нема жодної користі, потім впізнала Курковського і полагіднішала, бо візник похоронних караванів завжди був при грошах. Вона помахала рукою, зазиваючи його до прилавка, але Курковський не звертав на те уваги, він підійшов до Яся і з усіх сил намагався зрозуміти, що той говорить до нього на мигах. Ясьо балушив очі і кивав головою у бік шинквасу, нахиленим униз пальцем показував у глибину залу; Курковський повів очима за рухом пальця і побачив нарешті за ніжкою прилавка блискуче кружальце. Притьмом підійшов і, кланяючись та запевняючи шинкарку, що холера в місті вже ущухла, хай спить спокійно, боком–боком згинався, ніби заправляв штанку в чобіт, врешті–таки підняв монету: був це цілий гульден. Тоді щось промимрив шинкарці й, махнувши Ясеві рукою, вибіг з кнайпи, мовби за ним гнався скажений пес.

У великому подиві Курковський вже на вулиці перепитував Яся, чому він сам не підняв гульдена, і так нічого з його пояснень не второпав. Не мав права? Як це — не мав права? Звідки ж тоді це право в Курковського? Ясьо переконував візника, що знайти гроші — не гріх, а брати їх в поганої людини та ще без відробітку, не можна; Ясьо майже тиждень чекав, щоб зайшов хтось гідний до кав'ярні й підняв монету. Слава Богу, що шинкарка її не помітила.

Курковський все те слухав і знизував плечима, врешті сплюнув і запропонував Ясеві піти з цим гульденом до трафіки Арона — купити для початку по сигарі.

В Ароновій халупі застали крім господарів ще якогось старця в лахмітті, впізнали в ньому Агасфера, якого давно вже не бачили на вулицях Львова, і зовсім не здивувалися, що він живий, бо як міг померти Вічний жид? Агасфер стояв перед Ароном і Аронихою, про щось їх запитував, а вони розводили руками й відповідали: