Вода з каменю. Саксаул у пісках
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3950-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вода з каменю. Саксаул у пісках». Краткое содержание книги:
Пан Йов'яльський дрімав у візочку, його приспали музика і галас, а коли стало тихо, він прокинувся, у його поле зору увійшов гурт довговолосих юнаків і панночок з наманікюреними нігтями, він запитав:
— Панове, де я є?.. В якій державі?.. А ці патлаті кавалери, ці панночки з рисячими пазурами — то люди–и?
— Бог мені свідком, — мовив тихо Фредро до Камінського, — я напишу для вас п'єсу, яка буде називатися «Пан Йов'яльський!».
Він засміявся, а Лобковіц полегшено зітхнув, ще раз узяв за лікоть Фредра, але публіка чекала його слова. Ржевуський простягнув уперед руки, заблагав:
— Скажіть нам щось, герою битв наполеонівських!
— Скажіть, скажіть! — залементувала молодь.
Фредро сперся обома руками на паличку і, опустивши голову, заговорив:
— Так, я один раз бачив Наполеона, в Італії. Він мав неабиякий ораторський хист, я тільки перекажу його слова, з якими він звернувся до нас, польських патріотів, а ви вже уявіть собі наполеонівські інтонації. — Фредро розпрямився. — Бонапарт сказав тоді: «А взагалі, що ви тут робите, поляки? Марнотратите, тиснете дівок, п'єте дорогі вина… Ви добре вмієте хвалитися вашим патріотизмом, але покажіть ще, як умієте працювати. Вам треба офірувати собою». Пане губернатор, я від усього серця дякую вам за похвалу. Повірте мені, що я повірив у щирість ваших слів.
Божок упав із п'єдесталу. Юрба, що німіла у побожному екстазі перед новоявленим месією, товпилася, щоб стати ближче до нього, враз позадкувала, відступала, змішувалася, ділилася, хтось з академіків вигукнув: «Ганьба нам!», і кілька юнаків демонстративно попрямували до виходу, інші розходилися в усі кінці залу, ховалися одне за одного, щоб слова поета, адресовані всім, не вчепилися одного, не приклеїлись, не затаврували, не поставили під сумнів найщиріший патріотизм.
Посередині залу залишилися лише Фредро з Камінським і навпроти них губернатор, Захер–Мазох і Зайончковський. Соломон Бальзамін у супроводі пахолків вийшов у бокову кімнату, вслід за ним дочки і зяті тручали візок з паном Йов'яльським, Едмунд Ржевуський стояв біля засклених дверей, що виходили на Губернаторські вали: закривши долонями обличчя, він схлипував від конвульсивних ридань.
Зайончковський — мізерний, худий, висмоктаний — поїдав очима Фредра, пальці його рук карлючилися в безсилій люті: перед ним стояв кавалер ордена «Virtuti militari», і орден той, прикручений до правого вилога камзола, світився на грудях у поета, осліплював, обезвладнював актуарія карного суду, який у думці накладав на Фредрові руки кайдани і так їх стискав, що хрускотіли зап'ястя, синіли пальці, з–під нігтів виступала кров, і пальці ті ніколи вже не зможуть тримати перо, і ніколи не напишуть того, що нині він задумав.
Захер–Мазох не був поляком, він не знав роздвоєнь, не розумів ненависті запроданого поляка до поляка прозрілого; він був німець, який прийшов господарювати на чужій землі, і йому вигідні були незгоди між аборигенами — русинами й поляками, а що вже казати про незгоди між єдиноплемінними! Захер–Мазох погордливо зирив тепер на Фредра, і на Зайончковського, і на самого губернатора Лобковіца, одягнутого в польський кунтуш.
Лобковіц мусив якось виходити із прикрого становища: він не міг ні вигнати, ні образити, навіть зігнорувати цього нахабного комедіанта, якого тільки що возвисив у ранг національного героя. Мовив примирливо:
— Сентеції Наполеона не завжди актуальні, пане Фредро…
Ляснув у долоні, даючи знак маршалкові, що пора розпочинати бал.
Маршалок оголосив танець свічок. Був це модний у Львові полонез: у затемненому залі кружляли пари із свічками в руках, блукаючі мерехтливі вогні розпливалися по залу, вихоплюючи з темряви обличчя, зраджуючи вряди–годи закоханих — погляд, усмішку, поцілунок.
Заграв оркестр. Фредро поклонився губернаторові і, взявши під руку Камінського, подався з ним у глибину залу. Гості розступалися перед поетом — одні з поваги, інші мов від прокаженого, тільки Едмунд Ржевуський рішуче перетяв зал, заступив Фредрові дорогу, його меланхолійні очі виливали на поета безмір образи й докору, він проказав, скорбно похитуючи головою: