Зарубіжний детектив

— Крістіан був хворобливий?

— Терпів від каміння… у нирках…

Нарешті я наблизився до найделікатнішого пункту слідства й мить вагаюсь, наче перед лобовою атакою. Потім зважуюсь:

— Підчас вашої дружби у Крістіана траплялися напади хвороби?

— Двічі.

— Ви допомагали йому чимось?

— Не розумію вас! — великі карі очі, ледь підведені тушшю, впинаються в мене.

— Тобто як студентка медицини?

— Так, викликала «швидку допомогу». Але вона приїжджала завжди пізно, через дві-три години. Він страшенно мучився, і лікар упорскував йому морфій.

Знову я досяг мертвої точки. Знову мушу відступити і йти манівцями. Я хапаюся за суперечності у свідченнях Лукреції Будеску та слова Петронели Ставру.

— Отже, ви переконані, що Лукреція Будеску — психопатка?

— Я не визначаю діагнозів! Вона хвора на сексуальному грунті. Маніячка. Почувала до Крісті якусь хворобливу пристрасть, яка бісила мене, а його ні. Коли я нарікала на неї, він виправдовував поведінку нещасної однією й тією самою фразою: «Вона нікому не завдає шкоди».

Я згадую про зникнення магнітофона і запитую, як це можна пояснити. У відповідь дівчина лише глузливо посміхається:

— Запитайте про це у Лукреції!

— Чому?

— Бо їй страшенно подобалося слухати записи. Одного разу вона навіть його зіпсувала.

Я вдаю подив і недовіру.

— Як, ви підозрюєте Лукрецію?

— А то кого ж!

— А не міг він позичити комусь?

— Не знаю кому.

— Він не мав друзів?

— Мав би їх, якби менше захоплювався своїм мистецтвом. Він завів собі правило: «Мистецтво — це праця, праця й ще раз праця». Навіть не знаю, коли він примудрився закохатися в мене…

Хм!.. Розмова себе вичерпала, це ясно. Маю в запасі ще кілька запитань, але вони такі інтимні, що можуть здатися недоречними. Надто одне з них, яке мені кортить сформулювати так: «Хто ваш новий коханець?» Якщо я його поставлю, для неї це буде слушна нагода випровадити мене з хати. Я вивчаю її краєчком ока: вона курить сигарету, заклавши ногу за ногу, поли халата розійшлися, відкривши білу довгу ногу бездоганної форми… Відчувши мій погляд, вона рвучко поправила халат, даючи зрозуміти, власне, попереджаючи: «Квас, та не для вас!» Потім, глянувши на свій мініатюрний золотий годинничок, заявила без передмов:

— Я поспішаю!

Ту ж мить очі мої зупиняються на медичній торбині, і я ласкаво прошу показати мені її.

Почувши моє прохання, вона підскакує, мов ужалена. Цього разу моя настирливість не так обурила її, як налякала.

— Яким правом?

Її запитання знову зачіпає найвразливе місце в обгрунтуванні моєї присутності в цій квартирі. Я відбиваю удар, підказуючи їй вихід:

— Можете мені відмовити, нічого страшного!

Моя репліка, помічаю, остаточно спантеличує її, але вона вперто править своєї.

— Ваше прохання ображає мене, я вважаю, що ви надуживаєте своїми правами.