Тенета зради
- Автор: Щербаненко Джорджо
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт"
- Переводчик: Мар’яна Прокопович
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тенета зради». Краткое содержание книги:
— Може, — озвався Лука, це та сама синьйора, котра загинула разом із ним під час того нещасливого випадку в каналі, тут неподалік?
— Авжеж. — Це справді була вона. Того вечора, коли трапився нещасливий випадок, — пояснив господар ресторану, — вони вечеряли в нього — Турідду Сомпані, його давня приятелька і їхня молода гостя. Старий сказав «нещасливий випадок», навіть не посміхнувшись, він повторив слова, вжиті Дукою, так, ніби не помітив їхнього іронічного відтінку; але він усе зрозумів і просто не хотів ускладнювати сііраву.
— Скажіть, чи завжди валізу залишав Сільвано Сольвере, а забирав Турідду Сомпані?
— Еге ж, завжди було так, — підтвердив старий і сів у ліжку; від кави його обличчя набрало живішого кольору. — Але вони приїздили й просто так, без валізки, — додав він. — І ніколи не платили.
Було ясно, що тим валізкам доводилося довго мандрувати; вони вирушали в дорогу з однієї м'ясної крамниці, звідти одна дівчина — тепер уже, бідолашка, покійна — відносила їх до однієї парфюмерної крамниці, а звідти такий собі Сільвано Сольвере віз їх у «Бінаскіну»; сюди приїздив такий собі Сомпані, забирав їх, і більше про валізки нічого не було відомо. Одного вечора маршрут було змінено; з м'ясної крамниці дівчина принесла валізку до нього додому, в помешкання лікаря, якому належало приготувати її до шлюбу, а звідти Сільвано Сольвере мав її забрати й відвезти до «Бінаскіни». Та він уже не зміг забрати нічого, бо тієї ж таки ночі його самого забрала смерть — там, на Альцайя Навільйо Гранде, разом із дівчиною. І так валізка залишилась у нього.
— Як ви себе почуваєте?
— Краще.
Кава трохи підкріпила старого.
— Тепер скажіть мені, який на вигляд той другий офіціант, спільник ваших друзів.
— Він такий самий на зріст, як і той, що приніс сюди каву. Блондин. Решта офіціантів не такі високі, як ці два.
— Тоді так: цих двох ми залишаємо тут, на свободі.
— Ні, ні, ви повинні забрати їх звідси геть, а то вони мене уб'ють, як тільки дізнаються, що я заговорив.
— Але ж вони й повинні дізнатися, що ви заговорили, — спокійно пояснив Дука. — Вам треба негайно зателефонувати до тих людей, до ваших «друзів», і розповісти про все, що сталося. Скажете, приїхала поліція й погрожувала задушити вас мокрим рушником, якщо ви не заговорите, і ви були змушені все розповісти, крім одного: що ці двоє нібито офіціантів — їхні спільники. Те, що ми залишимо цих двох на свободі, й те, що ви розповіли їм про приїзд поліції, буде доказом того, що ви на їхньому боці.
Старий уже починав розуміти, але ще не був переконаний.
— Але якщо я їм зателефоную, то вони накивають п'ятами. — І очима спитав: «Навіщо все це мені?»
— Звичайно. І це — саме те, чого я домагаюся: щоб вони заметушилися, щоб думали, що їм наступають на п'яти. — Дука знизав плечима. — Я не хочу даремно гаяти час на те, щоб їх арештовувати, а потім через місяць вони знову будуть на волі. Нехай тікають і принаймні на якийсь час дадуть Міланові спокій.
Він говорив це не щиро, бо щирість — надто велика розкіш у деякі хвилини і з деякими людьми. Насправді він гадав: «друзі» збагнуть, що старий змовився з поліцією, і схочуть помститись; та щоб помститись, їм доведеться прийти по нього, а щоб прийти по нього, вони муситимуть вийти зі свого кубла.
— Вони, звичайно, втечуть, але перед тим встругнуть мені якийсь поганий жарт, — промовив старий.
— Не думаю. В кожному разі, ви будете під захистом; якщо вони прийдуть сюди з лихими намірами, то натраплять на те, чого не сподіваються.
Дука залишив старого, — непевного, гірко розгубленого, — незворушно вийшов із кімнати, що бачила стільки любовних сцен, спустився вниз сходами з майже англійськими гравюрами на стінах і ступив до зали-стайні. Офіціанти та офіціантки були всі тут; вони сиділи за довгим столом під наглядом Маскаранті, який, стежачи за ними злими очима, тримав їх на мушці.
— Я записав прізвища й дані всіх, — сказав Маскаранті. — Я не дозволив їм телефонувати і відіслав клієнтів, які хотіли ввійти.
— А тепер попрощайтеся з ними і нехай ідуть працювати.
Дука вийшов на спекотне сонце, попростував до стоянки й відразу сів у машину на місце поруч із водієвим — коли не було особливої потреби, він не любив водити машину. Маскаранті з'явився через хвилину.
— Куди їдемо?
— До Чертоза ді Павія, — сказав Дука. — Я вже так довго її не бачив.
— А я не бачив її ніколи, — відповів Маскаранті. — Я чув, там дуже гарно.
Картезіанський монастир справді був дуже гарний, але зачинений; через свою неуважність та ранню весну вони забули, що монастирі теж мають свій розклад, і лише обійшли попід мурами довкола; за тими мурами простягалося велике, оточене келіями монастирське подвір'я, височів храм, у глибині якого виднілися хори, далі починалося мале монастирське подвір'я, а поруч — бібліотека й трапезна, стара ризниця, де був знаменитий триптих зі слонової кості. А от хто його автор, Дука не міг пригадати. Це був цілком інший світ, світ інших вимірів, відокремлений безоднею від сьогодення. Отож, обійшовши монастир, вони повернулися на майдан, де було кілька траторій. Дука вибрав ту з них, в якій виказувалося найменше народного стилю, — таким він не довіряв.