Тенета зради

— Як ви себе почуваєте?

— Краще.

Кава трохи підкріпила старого.

— Тепер скажіть мені, який на вигляд той другий офіціант, спільник ваших друзів.

— Він такий самий на зріст, як і той, що приніс сюди каву. Блондин. Решта офіціантів не такі високі, як ці два.

— Тоді так: цих двох ми залишаємо тут, на свободі.

— Ні, ні, ви повинні забрати їх звідси геть, а то вони мене уб'ють, як тільки дізнаються, що я заговорив.

— Але ж вони й повинні дізнатися, що ви заговорили, — спокійно пояснив Дука. — Вам треба негайно зателефонувати до тих людей, до ваших «друзів», і розповісти про все, що сталося. Скажете, приїхала поліція й погрожувала задушити вас мокрим рушником, якщо ви не заговорите, і ви були змушені все розповісти, крім одного: що ці двоє нібито офіціантів — їхні спільники. Те, що ми залишимо цих двох на свободі, й те, що ви розповіли їм про приїзд поліції, буде доказом того, що ви на їхньому боці.

Старий уже починав розуміти, але ще не був переконаний.

— Але якщо я їм зателефоную, то вони накивають п'ятами. — І очима спитав: «Навіщо все це мені?»

— Звичайно. І це — саме те, чого я домагаюся: щоб вони заметушилися, щоб думали, що їм наступають на п'яти. — Дука знизав плечима. — Я не хочу даремно гаяти час на те, щоб їх арештовувати, а потім через місяць вони знову будуть на волі. Нехай тікають і принаймні на якийсь час дадуть Міланові спокій.

Він говорив це не щиро, бо щирість — надто велика розкіш у деякі хвилини і з деякими людьми. Насправді він гадав: «друзі» збагнуть, що старий змовився з поліцією, і схочуть помститись; та щоб помститись, їм доведеться прийти по нього, а щоб прийти по нього, вони муситимуть вийти зі свого кубла.

— Вони, звичайно, втечуть, але перед тим встругнуть мені якийсь поганий жарт, — промовив старий.

— Не думаю. В кожному разі, ви будете під захистом; якщо вони прийдуть сюди з лихими намірами, то натраплять на те, чого не сподіваються.

Дука залишив старого, — непевного, гірко розгубленого, — незворушно вийшов із кімнати, що бачила стільки любовних сцен, спустився вниз сходами з майже англійськими гравюрами на стінах і ступив до зали-стайні. Офіціанти та офіціантки були всі тут; вони сиділи за довгим столом під наглядом Маскаранті, який, стежачи за ними злими очима, тримав їх на мушці.

— Я записав прізвища й дані всіх, — сказав Маскаранті. — Я не дозволив їм телефонувати і відіслав клієнтів, які хотіли ввійти.

— А тепер попрощайтеся з ними і нехай ідуть працювати.

Дука вийшов на спекотне сонце, попростував до стоянки й відразу сів у машину на місце поруч із водієвим — коли не було особливої потреби, він не любив водити машину. Маскаранті з'явився через хвилину.

— Куди їдемо?

— До Чертоза ді Павія, — сказав Дука. — Я вже так довго її не бачив.

— А я не бачив її ніколи, — відповів Маскаранті. — Я чув, там дуже гарно.