Коли сонце було богом

Насамперед вони точно встановили, що до тих офір ніхто не застосовував грубої сили. Незаперечним доказом того була поза скелетів, така спокійна, що складалося враження, ніби члени царського почту відійшли до вічного сну з власної доброї волі. Нормальне, нічим не порушене положення коштовностей, солдатського спорядження й арф, а насамперед усіх кубків, що їх покійники тримали біля рота, ще раз свідчило про те, що між жертвами й винуватцями їхньої смерті не було ніякої боротьби.

Неймовірним здавалось і те, щоб цих людей умертвили десь в іншому місці, а до царської могили внесли тільки трупи. Бо коли б їх переносили, то, напевне, десь було б хоч невеличке порушення в розміщенні оздоб, зброї чи обрядового начиння, а цього археологи не помітили, хоч як ретельно оглядали все.

Одразу ж відпала третя можливість: похорон живцем. Така смерть лишила б багато доказів. Закопані живцем люди, навіть якби їх одурманили наркотиками, боролися б до останнього й сконали б у передсмертних корчах.

З’ясувати хоч приблизно цю таємницю допомогла, нарешті, знахідка, якій спочатку ніхто не надавав особливої ваги. То був мідяний казанок невідомо якого призначення, викопаний поблизу групи придворних арфісток. Вуллі звернув увагу на те, що цей казанок стояв немовби посередині кону. Чи не має він якогось зв’язку з кубками, що їх тримали біля рота всі без винятку жертви похоронного, обряду?

Археолог висунув таку тезу. Напевно, у казанку було якесь дурман-зілля, можливо, опіум або гашиш. Люди, приречені на смерть, підходили по черзі до казанка, набирали в кубок цього зілля, одним духом випивали його, а тоді поверталися на місце, яке визначав їм похоронний церемоніал, і там засинали. Потім сюди зайшли солдати або жерці й стилетами в серце повбивали ці жертви.

У 28 жінок з 68 на скронях були стрічки з золотої бляхи. Спочатку археологам здавалося, що всі інші жінки взагалі не мали на голові ніякого убору. Але згодом на черепі в цих жінок помітили загадкові пурпурні плямки. За допомогою хімічного аналізу встановлено, що то було хлористе срібло. Звідси — очевидний висновок: у жінок були срібні діадеми, які повністю розклалися, бо, на відміну від золота, срібло боїться органічних кислот.

У зв’язку з цим хімічним явищем археологи напали на слід характерного й заразом цікавого випадку, що стався під час урочистого похорону. На останку однієї жінки знайдено сережки з щирого золота. Але дивно, що на голові в цієї жінки не було ніяких прикрас: на черепі не помітили навіть пурпурних плям від срібла. Як же це? — постало питання. — Жінка з такими сережками — без діадеми? Щось тут не так, адже у всіх інших жінок на голові були оздоби.

Виносячи її скелет, археологи побачили біля талії плескате кружальце з сірої маси, як виявилося, із срібла. Дивну річ очистили й розглянули через лупу. І ось несподіванка: то була пов’язка на голову, така сама, як і в усіх інших шумерських жінок, але тісно згорнута. Кружальце лежало біля талії, напевне, жінка тримала його в кишені свого одягу. Згорнута в клубок пов’язка була чималою грудкою срібла, а тканина сукні захищала її від руйнівного хімічного впливу органічних кислот, отож вона й збереглася?