Аеніль
- Автор: Кузьменко Дмитро Федорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-2002-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Аеніль». Краткое содержание книги:
У школі свої традиції, звичаї і правила, не всі з яких відомі стороннім. Тиха, сором'язлива і невміла у чарах Аеніль стикається з небезпечними істотами, забороненими чарівницькими експериментами, таємними спілками учнів і викладачів, смертельними чарами, плетивом змов і підступів, расовою та становою нерівністю.
Чи зможе вона усупереч усьому гарно вчитися, знайти друзів, пережити кпини однокласників, вберегти свою сестричку Іно?
Аеніль почервоніла. Вона згадала, як Ембла якось розповіла їй, що лебенії харчуються живими комахами. Мовляв, так написано в якійсь енциклопедії.
— Я починаю жалкувати, що поступила в Академію, — продовжила Гелео.
Її голос змінився, Аеніль це відчула. Вона говорила тихіше, шипіння майже не відчувалося.
— Чому?
— Я чекала від неї більшого… А тепер мені здається, що втрачу забагато, і вона того не варта. Бо нічого взамін я тут не отримаю. Я абсолютно нездатна до чародійства.
— Що ти втратиш?
Лебенійка відповіла не одразу. Вона повернула голову до Аеніль і кинула на неї погляд своїми пронизливими яскраво-синіми очима.
— Життя своє втрачу. Принаймні його частину.
— Як це? — здивувалася Аеніть.
— Мені дуже важко тут, так далеко від Лебеній… Усе пояснити дуже складно, але нам дуже непросто жити за межами нашої країни довгий час. З’являється туга і відчай… Навряд чи ти це зрозумієш… Мені так потрібно там побувати.
— Якщо це так важливо, то чому не побуваєш? Завершиш навчання в якійсь іншій Академії, де не такі суворі правила, як у нас.
— Я не можу покинути нашу Академію. Мене направила сюди Верховна правителька Лебеній. Я повинна вивчити тут усі науки і тільки потім повернутися додому. Якщо я залишу навчання, мене не підпустять і до кордону з Лебеніями. А за межами батьківщини, без дозволу Верховної лебенії взагалі довго не живуть.
— А… Тоді тобі справді не позаздриш. Але повинен бути якийсь вихід. Може, в особливих випадках і дозволено покидати Академію.
— Може й дозволено, але на короткий термін. А я добиралася сюди півтора року. Тобто треба три роки, тільки щоб побувати вдома і повернутися. На такий час не відпустять…
— Ну, я не знаю… Але ти не здавайся, все якось вирішиться, — пробувала підбадьорити подругу Аеніль, бо та схилила голову і закрила обличчя руками.
Дівчинці здалося, що Гелео плаче. Так минуло чимало часу у повній тиші, яку Аеніль побоювалася порушувати. Нарешті Гелео піднялася, стала походжати кімнатою і розглядати її. Біля одного кутка вона зупинилася і здивовано промовила:
— Що це?
Аеніль підійшла, і її очі розширилися від страху. Вона відтягнула Гелео від кутка зі словами:
— Не підходь туди!
— А що то? — Гелео повторила питання вже більш стривоженим голосом.
— Не знаю, але щось дуже погане…
У кутку клубочилися змієподібні шматки темного туману, точнісінько такі, які Аеніль бачила у лікарні, у палаті з Оріоною. Дівчинка не довго вагалася і розповіла все Гелео.
— Так… Це справді щось жахливе, — промовила та по закінченню розповіді. — Може, це відбулося десь тут?
— Не знаю, мені здасться, що краще звідси піти.
— Я не думаю, що тут існує велика загроза. Ці шматки туману потрапили сюди через щілини v стінах чи підлозі. Це приміщення відносно безпечне. Але нам справді пора йти.
Гелео повернулася до столика, за яким вони сиділи, і допомогла Аеніль прибрати рештки їхнього обіду. Однак коли вона згрібала крихти з інкрустованої кольоровим камінням поверхні стола, то щось клацнуло, і дівчата побачили, як камін від’їхав убік і відкрив за собою прохід у світлий коридор. Поверхня на вході ледь помітно коливалася. Це могло означати, що хід веде у чарівний простір.
Аеніль підозріло глянула на хід і сказала:
— Мабуть, краще звідси швидше забиратися.
— Зачекай, це може бути вихід з підземелля, — заперечила Гелео.
— Ти впевнена? То ж чарівний простір, він не відомо куди нас заведе.
— Ні. Простір реальний. То просто якісь захисні чари. Мені здасться, якщо ми зможемо їх проминути, то десь там буде вихід.
Дівчатам вдалося пройти прозору завісу. Це було схоже на душ з прохолодної води. Тільки не мокрої. Коридори тут були світлі і чисті, одразу помітно, що за ними доглядають. Простір справді був реальний, Гелео не помилилася. Чарівний Аеніль відчула б одразу.
Вони проминули кілька кімнат, одну невелику залу, але виходу нагору ніде не було видно. Дівчата вже почали сумніватися, чи варто було сюди йти. Несподівано у тиші коридорів вони розчули віддалені голоси. Спершу думали тікати — хто знає, хто може там бути, вони ж і поняття не мали про це місце. Але голоси здавалися звичайними і ніякої загрози не відчувалося, тому учениці підійшли ближче.
Невдовзі вони вже чули їх добре. Аеніль наблизилася до повороту й обережно визирнула у невелику залу на перетині двох коридорів. Вона здивувалася, коли побачила там Сабіллу, що діловито колупалася в носі. І зраділа, що це знайома людина, нехай і така специфічна, але ж не невідомо що. Проте, з ким розмовляла Сабілла, Аеніль не бачила, а визирнути більше не наважувалася.