Говорить сьомий поверх
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Говорить сьомий поверх». Краткое содержание книги:
З цим уже важко було не погодитись — пережитки справді були: Калерія Гаврилівна любила побурчати, поплескати язиком і поскандалити на кухні.
У спадок від колишньої домовласниці їй дісталися не лише «родимі плями і бородавки минулого», а ще й дві товсті книги у шкіряних палітурках, що відгонили пліснявою і старовиною. Льонька знав, що в одній книзі був точний список усіх колишніх мешканців будинку, яким мадам Жері-старша здавала кімнати і квартири за платню. А в другій книзі був щоденник «старшої мадам», в якому було докладно розписано про всі ділові операції акціонерного товариства.
Останнім часом дві товсті шкіряні книги підпирали кухонний столик «мадам Жері-внучки», який під час свого недавнього пересування з віддаленого кутка до вікна втратив одну з чотирьох ніжок. Калерія Гаврилівна в результаті тривалих переговорів, конфліктів і прямих агресивних дій захопила врешті-решт найсвітліше і найзручніше місце на кухні.
«Я в'їхала в квартиру пізніше від усіх. Я, можна сказати, ваша гостя! — заявляла вона. — І ви повинні йти мені назустріч!»
Льонька ускочив до кухні, коли там уже нікого не було: покінчивши з недільними обідами, усі мешканці відпочивали в кімнатах або пішли подихати свіжим повітрям.
Льонька підбіг до столика Калерії Гаврилівни, присів і почав витягувати старовинні книги. Посуд, накритий сірим кухонним рушником, з тихим зловісним дзвоном поповз униз. Льонька ледве встиг утримати його. Тоді він, недовго думаючи, поставив круглі гірки тарілок і блюдець просто на підлогу й легко витяг книги з-під столу.
Список мешканців, що знімали кімнати у мадам Жері-старшої, був довжелезний. Кожна сторінка була перетнута згори донизу вузькими рівними доріжками граф. І кожна графа мала своє особливе призначення: «Прізвище, ім'я по батькові. Коли прибув. Коли вибув». Дві останні графи дуже здивували Льоньку: «Благонадійність» і «Особливі прикмети».
Проти прізвища кожного мешканця квапливим діловим почерком домовласниці було виведено: «Благонадійний» або «Неблагонадійний»; «Треба придивитися» або «Треба повідомити в поліцію»…
У графі «Особливі прикмети» відмічалося: «Багатий. Платить вчасно». Або: «Небагатий. Платить невчасно». У тих, хто був «небагатий» і «платив невчасно», дати прибуття і вибуття стояли одна від одної на дуже невеликій відстані: мадам Жері, певно, любила акуратність і боргів не прощала.
Сидячи на підлозі, в оточенні тарілок і блюдець, Льоня замислився… Йому важко було собі уявити, що весь цей величезний будинок, зведений з похмурого сірого гранітного каменю, будинок, у якому тепер живуть його, Льончині, приятелі, їхні матері й батьки, бабусі й дідусі — робітники, інженери, лікарі, вчителі, — що весь цей будинок належав колись лише двом жінкам-домовласницям. І вони могли вигнати на вулицю будь-кого, хто був їм не до вподоби або у кого не було грошей, щоб заплатити вчасно.
Льонька підвівся і пройшовся кухнею, широким старовинним коридором. Одна їхня квартира — і та он яка велика! А скільки у будинку таких квартир! І все це було в руках двох людей, лише двох! Звичайно, Льоня й раніше читав у книжках про капіталістів, про фабрикантів і про домовласників, але зараз він якось особливо виразно уявив собі, до чого ж несправедливо було все влаштовано у тому старому світі, який зараз раптом постав перед ним у вигляді цих двох товстих книг, що відгонили пліснявою!
Льонька повернувся до кухні, знову сів на підлогу й розгорнув другу книгу.
«Щоденник мадам Жері-старшої» — було написано на першій сторінці. А нижче, в дужках, додано: «Жерікової».
Ось, виявляється, як просто звучало справжнє, не скорочене на чужоземний лад прізвище колишніх домовласниць!
У щоденнику мадам Жері-старша писала лише про справи: з кого треба одержати, кому ще «накинути» квартплату і яким робом з однієї звичайної кімнати зробити дві, а то й три…
«Багата ж була, цілий будинок мала, — міркував Льонька, — а все про зиск дбала! І навіщо їй потрібно було стільки грошей? Просто зрозуміти неможливо!» Сидячи на підлозі, Льонька знизував своїми худими, гострими плечима, на обличчі в нього було крайнє здивування: адже коли у нього, у Льоньки, в кишені було один чи два карбованці, він почував себе справжнім багачем. А тут цілий будинок — і все мало, все мало…
Дивуючись апетитові колишньої домовласниці, Льонька гортав сторінку за сторінкою.
І раптом зупинився — на сторінці сімдесят сьомій було написано: «І як же це я такою дурною виявилася: горище ж у мене порожнісіньке! Треба б і там кімнат поробити… Завтра, опівдні, робітників викличу…»