Говорить сьомий поверх

Коли ми спустилися униз і тато вже подав номерок, до нього раптом підбіг захеканий чоловік у білому халаті і щось шепнув на вухо.

— Проведіть, будь ласка, мого сина… — попросив тато чи то Андрійка, чи то сердиту стареньку, чи то когось іще.

Усі погодилися мене проводжати.

— Я залишуся тут… ненадовго, — сказав тато й побіг услід за чоловіком у білому халаті.

— Навіщо він… залишився? — запитав я.

— Для свого діла, — відповіла старенька з прискіпливими очима.

— Для якого… діла?

— Рятуватиме когось…

Я йшов вулицями, які були вже прикрашені до свята, хоча до нього залишалося ще цілих три дні. Колишній хворий тата, Андрійко, йшов поруч. Він так радів різнобарвним вогням, ніби був час, коли він уже не сподівався їх побачити.

Підходячи до нашого будинку, Андрійко також не втримався і сказав:

— А ти схожий на батька! Слово честі… Схожий!

Сказав так, наче нагородив мене.

А я тієї хвилини відчув, що, мабуть, схожий на тата тільки з виду. Чи, як кажуть, зовні… «А щоб бути на нього схожим по-справжньому, — думав я, — мені ще треба… Адже це не так легко — робити інших щасливими!»