Родовичі

Червоним вихором зметнувся над головою віщуна меч і теж полетів у воду. Ледь не до середини річки кинув його, де й сила взялась. Гострим лезом увійшов у воду і зник… А віщун вже біг узвозом. Ось ступив на пісок, хвиля припала до ніг. На якусь мить завмер, руки здійняв над собою. Отак і пішов туди, де упав меч. Вода сягнула по коліна, далі по груди, залила обличчя, тільки руки стриміли над річкою. А він усе йшов і йшов, щез раптово. Тільки сиве волосся біло сколихнулось на воді, а може, то хвиля піною провела над тим місцем…

А над яром зчинився такий галас, що бувалі дружинники сполотніли, насували глибше шоломи, ніби хотіли затулити вуха. Це вже не був крик розпуки і відчаю, де ще можна знайти хоч крихту надії. Не було в ньому й погрози чи благання пощади. Це був крик загину. Це був вітер, який не ніс ні прохолоди, ні спеки, якого не можна ні відчути, ні побачити, який не сколихне листя на деревах і не роздмухав полум’я у вогнищі. Це був крик, в якому не було звуку, бо він умирав у грудях кожного огнищанина.

І все ж його почули. Дружинників ударив так, що їм захотілося сісти в лодії, пустити їх за течією й опинитися далі від цього місця. Змоту-зовані полоненики теж подали голос, розгойдували лодії, які аж черпали бортами воду, загрожуючи потопити одна одну. Воротило з своїми мечниками заходився втихомирювати бранців, лупцюючи реміняччям направо й наліво. Бачачи, що це не допомагає, зістрибнув на берег і побіг до Перуна.

— Поганський бог… У воду тебе… у воду!.. Я не поклонюсь більше тобі. Ти дерев’яний і любиш кров. — Шкірив зуби і штурхав ногою Перуна, намагаючись зіштовхнути в річку.

Ніхто не наважився зупинити посадника.

— Не смій… не смій бога ногами! Ти… ти що — забув свій рід і закони своїх предків? Не смій, а то заплатиш своїм життям за таку наругу! — Тисяцький з мечем ішов на Воротила і пропікав його гнівним поглядом.

Посадник невідривно дивився на його меч, рукою потягнувся до свого, уже і взявся за руків’я, але не витяг і почав повільно задкувати. Тисяцький наступав, перекладаючи меча з руки в руку, мовби виважуючи його.

Зупинився тільки тоді, коли загнав Воротила на лодію. Воротило, і розлючений і знавіснілий, дер горлянку на своїх мечників, щоб відчалювали.

Згодом лодії з огнищанським добром і полонениками розпустили вітрила і вітер поніс їх униз, до Києва. Ось вони проминули острівець, випливли на широке плесо. Росько витягнув шию, немов хотів розглядіти ту, яка везла його Літану. Потрапить вона до града, слугуватиме там княгині, ніколи не повернеться сюди, не побачить ні його, ні своїх родовичів… Хотів пожаліти, але в душі ніщо не ворухнулося. Та й навіщо? Може, їй там буде краще? Бо хто знає, що тепер з ними буде… Вони ж беззахисні, й злі духи можуть зробити з ними все, що завгодно.

І подалися огнищани, мов сліпці, тримаючись один за одного, далі від своєї весі, де дим уже не лоскотав ніздрі обіцянням вечері й тепла рідного вогнища, а приносив задушливий запах згарищ. Пішли огнищани в лісові нетрі.