Родовичі
- Автор: Сліпачук Василь
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Родовичі». Краткое содержание книги:
Для середнього та старшого шкільного віку.
І Воротило, мов приручений вовк, кинувся виконувати її волю. Полону набрав, пов’язав і в лодії повкидав. А люди ж свої, однієї крові, одного племені. І мова у нас схожа, одним богам жертви кладемо. Ще й досі чути зойки полонених з лодій. А як вони побиваються за рідним берегом! Тисяцькому чомусь особливо запав у душу погляд білокосої унотьки[27]. Як же її звати? Літана? Перепитати б у Воротила, але цур йому, не хочеться й глянути в оскаженілі очі.
Ні, та дівчинка не благала і не проклинала. Сиділа тихцем, поклавши зв’язані руки на коліна, і тільки невідривно дивилась на високий берег. Що могла бачити там? Адже ж круча перед нею, земля, з якої кущиками випинається трава та гнізда пташині видно. А який тужливий у неї погляд. Та й очі має зелені-зелені, глянеш у них, і здається — лугом ідеш… Узяв Воротило за підборіддя кліщуватими пальцями, наче колодку на шию наклав:
— Гарна унотька… Добра роба буде… добра, — розкрив вдоволено рота, мало слина не капає.
Згадав це старий воїн і похилив голову. Ніколи не носив він у серці сумнівів чи жалощів. А тут защеміло в грудях, уперше відчув, що літа тиснуть на плечі. Важко зіперся на довгий спис…
Зблискували і дзвеніли об тверде дерево сокири, випалений стовбур на кожен удар озивався глухо, немовби стогнав. Ці звуки долітали до огнищан, але вони мовчали. Хто знає, чому, може, викричались і не мали голосу, а може, не залишилось у них більше болю, вичахли їхні душі, спустіли від страждань? Тільки потривожений кібець ширяв над дубом, широко розкривав дзьоба, але теж не подав голосу…
І упав дуб, аж-земля задвигтіла під ногами огнищан. Дружинники постояли над ним, позаглядали у випалений стовбур, а потім, змахуючи піт і чомусь озираючись на всі боки, подалися до віщунової печери. Йшли спроквола, з кожним кроком ступаючи повільніше, ніби ноги приростали до землі. Толочили траву, обминали вузьку стежинку, втоптану босими ногами старого віщуна.
Важко було йти дружинникам, вони з радістю повернули б назад, але Воротило штурхав мало не в спини, і мусили коритись, виконувати його волю. Ось кілька з них, низько пригнувшись, зникло в печері. Що там діялось, огнищани не знали. Але заніміли з жаху, коли повільно, похитуючись, з печери виткнулася спочатку велика голова, потім товстий тулуб з набряклим животом, короткі обрубки рук і нарешті куці ноги, на яких лежав довгий меч.
«Перун… Перун!..» — прошелестіло серед огнищан. Вони збилися докупи і підійшли до самого краю яру.
Дружинники винесли бога з печери на рівне місце, високо підняли на руках, і сонце вдарило в його скляні очі й налило таким світлом, що воно ніби затьмарило білий світ.
— Перуне, глянь на дітей своїх… Прийди на поміч… Порятуй нас! — крикнув хтось, і огнищани заволали. — Ми діти твої… Порятуй нас!.. — Дехто упав навколішки, простягнув руки.
І бог почув. Повернувся до огнищан, але грізним був його погляд, пропалив наскрізь їхні душі. Перун гнівався на них, і огнищани, настрахані й розпачливі, подалися назад, затулилися від цього погляду руками. Не мали сили його витримати. Страшна була їхня вина, чавила до землі. Не кинулись на оборону бога, дозволили чужим рукам торкнутися його тіла, зрушити з місця. Заступити б, кинутися б з мечами…
Молодші воїни, відчайдухи і сміливці, уже готові були до цього, уже тіснив їхні груди бойовий клич роду. Але старійшина Родь підняв руку:
— Не гарячкуйте… Порубають… Накладете життям марно…
27
Унотька — дівчинка.