Электронная книга - «Чорнильна смерть». Краткое содержание книги:
У першому романі Корнелії Функе Мо і Меґі Фольхарти з'ясовують, що їх наділено надзвичайним умінням вичитувати героїв зі сторінок книжки «Чорнильне серце» у наш світ. У книжці «Чорнильна кров» це вміння працює в зворотньому напрямку, і Меґі з Мо вписано до нечувано лихого чорнильного світу. І от нарешті у «Чорнильній смерті» головні герої змушені жити у вигаданому світі, сповненому викликів і небезпек, позаяк сюжет розгортається злощасно. Здається, що вони назавжди загубилися поміж обкладинками. Та з'являється надія на визволення. Але за умови, що Меґі і Мо зможуть переписати минулі помилки й укласти небезпечну угоду зі смертю.
Фарид неприязно глянув на Резу і загасив вогонь, що горів у нього між долонями.
— Чарівновустий! — гукнув він.
Мо обернувся. О так, він має тепер кілька імен. Цікаво, як воно було, коли він був просто Мо? Меґі вже не пам’ятала.
— Я мушу повертатися. Що сказати Орфеєві? — майже благально дивився на нього Фарид. — Ти розповіси йому про білих жінок? — Фаридове обличчя знову немов запалало — проступила його безумна надія.
— Я вже казав тобі. Тут нема чого розповідати, — відповів Мо, і Фарид понурив голову й дивився на свої вкриті сажею руки, неначе Мо забрав у нього надію навіть із пальців.
Фарид підвівся. Він ще досі ходив босоніж, хоч уночі інколи навіть трохи підмерзало.
— Бувай здорова, Меґі, — пробурмотів він і легенько поцілував її. Потім мовчки обернувся.
Меґі вже тужила за ним, коли він ще тільки сідав на віслюка.
Так. Мабуть, їм справді треба повертатися…
Меґі зіщулилася, коли Мо обняв її за плечі.
— Загорни книжку в хустку, якщо вже нічого не бачиш, — сказав він. — Тут ночі вологі. — Потім пройшов повз Резу й пішов до розбійників, що так мовчазно поглядали на жарини багаття, немов чекали його.
Реза, проте, лишилася і глянула на книжку в руках так, немов то була інша книжка: та, що понад десять років тому проковтнула її, з кістками та косами. Потім подивилася на Меґі.
— Що з тобою? — запитала вона. — Ти хочеш лишитися тут, як і батько? Невже ти не скучила за подругами, за Елінор і Даріусом? Своїм теплим ліжком, де немає вошей, кав’ярнею над озером, тихими вулицями?
Меґі й хотіла дати ту відповідь, якої прагнула Реза, але не змогла.
— Не знаю, — тихо зітхнула вона.
І це була правда.
Туга, від якої хворіють
Я милий світ утратила недавно,
Чи не знаходив хто жалю мого?
Він, знайте, зорями повитий славно,
Вінком вони осяяли його.
Багатіям він не впаде у вічі,
Але я знаю, сівши у вікні:
За всі скарби дорожчий він удвічі,—
О Господи, знайди його мені!
Емілі Дікінсон. Утрата
Елінор прочитала багато, дуже багато романів, у яких головний герой ставав хворий, бо був нещасливий. Цю ідею вона завжди вважала за дуже романтичну, а водночас відкидала її як чистісіньку вигадку книжкового світу. Ох, усі ті мляві герої та героїні, що раптом прощаються з життям, бо в них, бач, нещасливе кохання або ж туга за чимсь утраченим! Елінор завжди з величезною втіхою співчувала їхнім стражданням, як, зрештою, й кожен читач. Урешті-решт вона мала саме ту розраду, якої люди шукають у книжках: адже ніколи не пережиті почуття та біль можна, коли стане надто погано, просто полишити, закривши книжку. Смерть і згуба допікають тільки тоді, коли їх опишуть належними словами, і їх можна, залежно від потреби, без утрат і ризику спокійнісінько лишити між сторінками.
Так, змальованими стражданнями Елінор наситилась уволю, а проте не вірила, що й у реальному, сірому й позбавленому подій житті, яким воно стало багато років тому, може набігти на серце такий біль. «Тепер, Елінор, — не раз казала вона собі, — ти розплачуєшся. Ти розплачуєшся за щастя останніх місяців. Невже книжки не казали тобі, що за щастя завжди треба платити? Як ти могла думати, ніби щастя можна так легко знайти й утримати? Дурниці, дурепо Елінор».
Коли вранці їй уже не хотілося підводитись, коли її серце з доброго дива дедалі частіше шпорталось, немов надто втомившись битися регулярно, коли навіть за сніданком їй анітрохи не хотілося їсти (дарма що вона завжди казала, що сніданок — найважливіша трапеза), а Даріус дедалі частіше занепокоєними совиними очима запитував, як вона почувається, Елінор почала думати, що, може, це аж ніяк не книжкова вигадка, коли кажуть, що можна захворіти від туги. Хіба не відчувала вона в душі, що в неї немає не тільки сили й апетиту, а й радості від книжок? Лишилася тільки туга.
Даріус порадив їй поїхати в подорож, відвідати книжкові аукціони, відомі книгарні, до яких вона давно вже не заходила. Він склав список книжок, яких бракувало в її бібліотеці, список, який Елінор ще рік тому доповнила б із гарячковим захватом. А тепер її очі так байдуже пробігали по назвах, наче вона читала список мийних засобів, які треба купити. Куди поділася її любов до надрукованих сторінок і дорогих палітурок, до слів на пергаменті й на папері? Нині вона вже не відчувала, як давніше, потягу до книжок, коли бачила їх, потреби ніжно гладити їх по спинках, розгортати й зазирати всередину. Здавалося, ніби її серце раптом стало нездатне відчувати й насолоджуватись, ніби біль зробив її глухою до всього, крім одного — туги за Меґі та її батьком-матір’ю. О так, Елінор за той час навіть збагнула, що туга за книжками — ніщо порівняно з тугою, яку можна відчувати за людьми. Книжки розповідали про таке почуття. Книжки розповідали про любов, і було справжнім дивом прислухатися до них, але вони не могли замінити того, про що розповідали. Вони не могли поцілувати, як Меґі, обняти, як Реза, засміятись, як Мортимер. Бідолашні книжки, бідолашна Елінор.
