Чорнильна смерть
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #3
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-067-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильна смерть». Краткое содержание книги:
У книжці «Чорнильна кров» це вміння працює в зворотньому напрямку, і Меґі з Мо вписано до нечувано лихого чорнильного світу.
І от нарешті у «Чорнильній смерті» головні герої змушені жити у вигаданому світі, сповненому викликів і небезпек, позаяк сюжет розгортається злощасно. Здається, що вони назавжди загубилися поміж обкладинками. Та з'являється надія на визволення. Але за умови, що Меґі і Мо зможуть переписати минулі помилки й укласти небезпечну угоду зі смертю.
Мо, вилізаючи з саркофага, і далі тримав ніж у руці, ноги йому заніміли від тісняви.
— Скількох ви вже вбили? — запитав молодий солдат, дивлячись на Мо, і в його голосі відчувалася майже шаноба. Неначе вбивство було не менш високим мистецтвом, ніж Бальбулюсове мистецтво. Скільки років йому може бути? Чотирнадцять? П’ятнадцять? Він видавався молодшим за Фарида.
Скількох? Що відповісти на таке запитання? Ще декілька місяців тому відповідь була б дуже легкою, і він, можливо, навіть гучно розреготався б, почувши таке безглузде запитання. А тепер тільки мовив:
— Не так багато, як лежить отут, — проте не знав, чи відповідає істині ця відповідь.
Солдат поглянув уздовж мерців, немов рахував їх.
— А вбивати неважко?
Цікавість у його очах виразно свідчила, що він не знає відповіді, попри меч на поясі й кольчугу на грудях.
«Так, — думав Мо. — Так, убивати неважко, якщо тобі бодай раз билось у грудях друге серце, холодне й гостре, як твій меч. Трохи ненависті й гніву, кілька тижнів страху й безпорадної мужності — і це з’явиться в тобі. А коли дійде до вбивства, завдасть ритм, несамовитий і швидкий. І тільки згодом ти знову відчуєш своє перше серце, таке лагідне й тепле. Воно здригається від того, що скоєно в ритмі другого серця. Воно болить і тремтить… Але тільки потім».
Юнак і далі дивився на нього.
— Занадто легко, — відповів Мо. — Вмирати важче.
Дарма що кам’яний сміх Козимо сповіщав щось інше.
— Хіба ти не казав, що треба поквапитись?
— Так-так, безперечно, — почервонів юнак під білим лискучим шоломом.
У ніші за трунами сидів на сторожі кам’яний лев із гербом Омбри на грудях, — мабуть, єдиний герб, який не розбив Миршавець. Солдат устромив меч між ошкірені зуби, і стіна склепу розкрилася так, щоб в отвір міг пролізти дорослий чоловік. Невже Феноліо не описав цей хід? Мо пригадав слова, читані дуже давно, про одного з предків Козимо, якого цей хід не раз рятував від ворогів. «І слова знову рятують Сойку, — подумав він. — Гаразд, а чом би й ні? Адже він зроблений з них». І все-таки провів рукою по каменю, немов щоб пальці могли пересвідчитися, що стіни склепу не паперові.
— Хід закінчується вище від замку, — прошепотів юнак. — Вашого коня Віоланта не змогла вивести зі стайні. Це надто упадало б у вічі. Але там чекає інший кінь. У лісі аж кишить солдатами, тож будьте обережні! А це я маю віддати вам.
Мо сягнув рукою в сідельну торбу, яку простяг йому юнак.
Книжки.
— Віоланта звеліла переказати, що це подарунок, даний вам у сподіванні, що ви укладете з нею союз, про який вона просила.
Хід був безкінечний і, мабуть, не менш вузький, ніж саркофаг, тож Мо зрадів, побачивши нарешті денне світло. Вихід навряд чи був більший за розколину між двома скелями. Під деревом чекав кінь, а внизу Мо побачив Омбрійський замок із вартою на мурах і солдатами, що ринули з міської брами, мов зграя сарани. Так, треба бути дуже обережним. А проте він відкрив сідельну сумку, заховався між скель і розгорнув книжку.
Немов нічого не сталося
Яка земля жорстока, сяють срібні верби,
Стрункі берези гнуться і зітхають.
Яка жорстока і незмірно ніжна.