Львів самотніх сердець
- Автор: Мельникова Юлия
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-155-1
- Переводчик: Галина Пагутяк
- Жанр: Мистика
Электронная книга - «Львів самотніх сердець». Краткое содержание книги:
Роман заснований на реальних історичних фактах. Дія в ньому відбувається в останній чверті XVII ст.
— Більш нема кому порятувати, і я залишусь, — прошепотів він, дивлячись на вечірній Львів. — Поверну, зроблю все, щоб Шабті не терпів так, як терпить нині, спробую таємно переправити його до Львова, щоб він тихо пройшов через Жидівську брамку — Єврейські ворота. — Десь на споді душі вкололо — пані Сабіна… Вона не заважатиме. Чи, може, відмовитися, зректися задля виконання свого обов’язку?! Леві не знав. Він нічого ще не вирішив, та й багато чого не зрозумів. Вдягнувши маску турка Османа, він поправив тюрбан і зійшов униз. Була спокуса пройти вулицею повз дім Сабіни, але вже сутеніло, час повертатись на Поганку, відсипатися, а то знову захряснуть два замки, ззовні й зсередини, й доведеться Леві вдруге ночувати на холодній бруківці. Леві перестрибнув кущ дикої ожини, що ріс біля Кальварії, й побіг додому. Він ледве встиг до зачинення брами і з полегшенням пірнув у вулицю, яку вже встиг полюбити. Там старий книгар Ібрагім привіз саме для своєї незрячої доньки Ясмини весільне вбрання, замовлене у Стамбулі, а мама Фатиха Кепе дошивала святкові шовкові шаровари. Весілля мало відбутися вже незабаром, у п’ятницю.
…Того ж вечора пані Сабіна, дізнавшись, що єзуїт Несвіцький розповідає про знайдений біля її огорожі зміїний кістяк цілому Львову, як друзям, так ворогам, гірко плакала.
— Маріцо! Ми пропали! Твій амулет знайшов єзуїт Несвіцький! — крикнула вона до служниці. У сумних темних очах Маріци відобразився страх.
— І що тепер буде? — спитала вона.
— Кострище, — відповіла Сабіна. — Тебе й мене спалять живцем…
— Ви так просто про це говорите, панусю, ніби йдеться про смажену курку на вечерю! Невже нічого не можна зробити?
— Не можна, певно, — сказала пані Сабіна плачучи.
— П'ясти не впадають у відчай, — прошепотіла Маріца, — ми що-небудь придумаємо.
Але й вона також передчувала жахливе. По-перше, навіть якщо Маріца візьме всю провину на себе, зізнавшись у зносинах з дияволом, пані Сабіна, відповідальна за душу власних слуг, буде покарана щонайменше церковним покаянням і всі її будуть зневажати. По-друге, єзуїт Несвіцький, що достеменно знає альковні таємниці багатих польських родин, обов’язково докопається до того, що Маріца доводиться пані Сабіні не лише вірною служницею і щирою приятелькою, а й зведеною сестрою, старим гріхом її вітця. Сама Сабіна про це не здогадувалась, але ставилась до Маріци ледь як не до рівної собі, а русинка допомагала їй не лише застебнути корсет чи розчесати коси. Маріца володіла таємницями Сабіниної душі, тому, схопивши її, інквізитор міг здобути владу над милою шляхтянкою, шантажувати й катувати. Що стосується душевних якостей похмурого єзуїта, то тут у Маріци ілюзій не було: він з цього скористається.
Звичайно, інквізиції не дозволяли розвернутися домініканці, таємна спілка «псів святого Юра», і трьох відьом востаннє спалили в 1634 році, але у Несвіцького був величезний, неймовірний вплив.
— Господи, що ж робити?! Мені страшно! — молилась Маріца, залишившись на самоті, хоча ще дві хвилини тому палко запевняла Сабіну, що тій нічого боятися.
…Раббі Нехемія Коен молився в синагозі Нахмановичів. Йому було так само соромно, як того смутного осіннього дня, коли дід і наставник Давид бен Шмуель Алеві, повернувся зі Стамбула з усіма ознаками месіанського божевілля, зате з геніальним трактатом. У вузлику він привіз сорочку Шабтая Цві, і юний Нехемія, відірвавшись від Тори, пошпурив чаклунську річ в палаючий камін. Сорочка спалахнула, пошипіла, а відтак перетворилась на жменьку сірого попелу. Дід пронизливо закричав, однак Нехемія знав, що робить: сорочка Шабтая приносила нещастя.
І тут Нехемію пронизала єретична думка: а що, коли дід мав рацію, Шабтай Цві дійсно Машіах?! А він в безстрашному молодечому запалі, вважаючи, що так і треба, погубив правдивого юдейського царя, обіцяного й провіщеного? Відправив його прямісінько до дервішів ордену Бекташі, в злидні та неволю?! Випливла напівзабута притча: султан поклав на голову Шабтая не тюрбан, а корону Єрусалима, це ми, дурні та темні, бачимо турецький тюрбан. Може, мудрий старець Давид Алеві насправді не стратив розум, засліплений на схилі віку тріумфальним блиском, а побачив месіанський знак на його чолі?!