Вулик

У кав’ярні доньї Роси, як у решті кав’ярень, публіка, що збирається ввечері, зовсім не така, як та, що сидить тут удень. Усі вони — постійні відвідувачі, всі сидять на тих самих диванчиках, п’ють із тих самих філіжанок, вживають ту саму питну соду, платять тими самими песетами, терплять ті самі грубощі господині, а проте — хтозна чому — люди, що приходять сюди о третій годині дня, зовсім не такі, як ті, що з’являються о пів на восьму вечора; єдине, що, можливо, їх об’єднує — це прихована в глибині душі думка, ніби насправді саме вони і є старою гвардією кав’ярні. Одні одних — денні відвідувачі вечірніх, а вечірні денних — вони вважають самозванцями, яких можна хіба що терпіти, але думати про них не варто. Ще б пак! Ці дві групи відвідувачів — узятих поодинці чи як цілісність — несумісні, й коли хтось із денних відвідувачів випадково затримається за кавою, вечірні дивляться на нього тими ж лихими очима, якими денні відвідувачі дивляться на вечірніх, якщо ті приходять раніше належного часу. У добре організованій кав’ярні, подібній до Платанової Республіки, мала би бути перерва — щонайменше на чверть години,— щоб денні й вечірні відвідувачі не зустрічалися навіть біля вхідних дверей.

У кав’ярні доньї Роси по обіді залишається єдина, крім господині й персоналу, знайома нам людина — це сеньйора Ельвіра, котра насправді зробилася тут чимось на кшталт меблів.