Матінка Макрина

Я йшла тим Парижем, немовби летіла вогняною колісницею, немовби мене огорнув стовп із диму та вогню, у славі — через місто Блудниці Вавилонської в безпечному сховку долоні своєї Господь Ісус Христос мене ніс. Від палацу до палацу, від редакції до редакції я каталась у блискучих каретах, серед поклонів, сідала собі в такий екіпаж, наче квочка на грядці, вмощувалася на тонкій шкурі, заслінку кінчиком пальця відсувала й дивилась у кришталеву шибку на цей світ, де навіть перша-ліпша перекупка бубликів була настільки багатою, що таких злиднів у нашому Любечі ми на брудних вулицях не могли собі дозволити.

Але я також збагнула, що те, що спрацьовувало у глушині під Мяделем, у Парижі не пройшло б. Уже письмакові з «Третього травня» щось неправильно розповіла, вже мене слова понесли, із Семашка я зробила нашого колишнього капелана, та ще й у Ковні, а не в Мінську… бо в деякі дні дірка в мозку особливо докучає і здається, що тоді чужі слова мені через вуста вилітають, а я силкуюся загнати їх назад, язиком у горлі замкнути, але не завжди це вдається… До того ж тут ще один молодий і люб’язний хлопчик записує, другий паночок питання за питанням кидає, обидва настільки зворушені, що аж тремтять усі, адже в такі моменти історія сама росте й де б це дурна Юлька могла її опанувати та приборкати? На щастя, через три дні написали про мене у французькому «Універсі», і там уже я все повкладала як слід.

Я відчувала, що в Парижі не було місця для другого необачного кроку, для другої помилки; я мусила собі їх усі повиставляти — від найбільших до найменших, як шахові фігури: тут князь, там цар, тут французькі чиновники, тут Міцкевич, тут Тов’янський, тут змартвихвстанці, кожен з яких інший і тягне в інший бік. А до кожної фігури прив’язана друга і третя: до Міцкевича — дружина, що непритомніє, а Тов’янський безбожним месмеризмом[42] повертає її до життя, а отже, до Міцкевича та його дружини прикріплений чудотворець Тов’янський, але ще одна єврейська княжна Дейблівна, про яку кажуть, мовляв, її маестро так довго Міцкевичу сватав, що вона дитину повила; а крім них наступні — і послідовники Тов’янського, і його противники, польські та французькі журнали, редактори, журналісти, їхні коханки, їхні товариші по зброї, матері їхніх товаришів по зброї, які сидять десь у маєточку під Гродно та шлють промоклі від сліз листи, — і невідомо, чиї вони тітки або двоюрідні сестри, на кого вони, якщо відповідним чином натиснути, можуть просьбу чи грозьбу наслати…